просто оповідання

Одного разу я вмер.
Вмер тихо, у сні. Без болю, без довгих страждань, без тих важких думок рідних: «коли ж воно вже закінчиться». Я не бачив своїх похоронів. Не бачив сліз. Не чув промов - щирих чи нещирих. І, напевно, то було добре.

Світ, що настав після, був знайомим і дивним одночасно. Ніби після дощу: усі звуки стали гострими, а кольори - змиті. Я стояв посеред знайомої вулиці, де ніколи не був - але пам’ять підкладала знайомі фрагменти: стара лавка з вицвілими буквами, запах смоли та пирога, який ніколи не доходив до столу. Люди бігли, хтось сміявся на зупинці, дві дівчини шукали щось у своїх сумках - і всі вони йшли далі, як завжди, не дивлячись на мене, ніби я був не більше ніж тінь на склі.

Я бачив своїх давно померлих рідних. Я бачив своїх - саме найрідніших. Бабусю Маню з її тихим сміхом і руками, що завжди щось колихали в кишенях; татову сестру з її спокійною поставою; її чоловіка; і мого батька, який ішов по городі до них туманним ранком у нашому селі, ніби повертаючись з роботи. Я бачив друзів - зайнятих своїми справами, серйозних і таких звичних. Бачив дім, де виріс: той самий ґанок, той самий скрип старих дверей. Не було траурної сцени - лише пам’ять, що оживає у всіх її дрібницях.

Не було болю. Була дивна ясність і вага одночасно - ніби серце стало паперовою коробкою, яку легко підняти, але важко викинути з пам’яті. Я побачив свої руки: вони ще пам’ятали дрібні рухи, які колись робилися буденно - підіймали кружку, лагодили двері, гладили волосся дитини. У них була та сама теплота, але не було обіймів, що могли б її повернути.

Минали образи - наче кадри з чужого фільму, сплетені з кіл і запахів. Моя бабця, яка завжди все знала та пам’ятала, і її голос, що завжди вимірював час простими приказками.
Я згадував дрібні вчинки, які нікому не розповідав, і великі промахи, за які просив би вибачення, якби міг. Але день, у якому я вмер, не дав мені слова - дав лише відчуття, як жорстко стикаються речі: пам’ять і те, що з нею відбувається.

Я ніби вже зрозумів, що вмер. Але не міг з тим погодитися. Якась невідома сила - чи то добра, чи то зла - тягала мене всюди, по всіх дорогих мені місцях. І так тривало тридцять дев’ять днів. Були дуже приємні моменти, були зустрічі, розмови, як у казці. А були й такі болючі, що серце розривалося на дрібні шматочки.

А на сороковий день було найважче.
Я повернувся додому. Хотів розповісти своїм дітям, брату, мамі - де я був, що бачив. Але… Я побачив свою родину, вбиту горем. Жінку, що вмить постаріла. Синів, які подорослішали. Брата й маму, що здалися мені вже не живими. Я дивлюся на них - а в їхніх очах глибока журба, смуток, біль.

Я кричав: «Та я ж живий! Я повернувся!» - але мене ніхто не чув. Тільки порожня тиша відповідала. І тоді в моїх грудях став біль такий нестерпний, що аж світ зник навколо.

Я бачив небо над містом. Воно було тонке, як папір; крізь нього просвічувала якась тепла світлина: люди, що сміються, і голоси, що лунають. Я зрозумів, що можу йти вперед - кудись, де, можливо, чекала ясність або забуття. Була й інша думка: повернутися й залишитися тут, серед дрібниць, що робили мене живим - запах хліба, старі двері, чиясь самотня рука. Але що означає «повернутися», коли вже не маєш більше місця у світі тих, хто ходить по вулиці?

Я вибрав не світло й не темряву, я лежав між двома світами - між тим, що було, і тим, що могло б стати. І в цю мить, коли здавалося, що все зрозуміло, коли хотілося просто сказати одне слово: «Пробачте», - навколо прорізався звук, який дав мені весь зміст життя: звуки автомобільного сигналу, голоси, сміх, і десь далеко - тиша. Ця тиша була ніби дверима. Я пройшов крізь неї, і світ знову став тонким, як сторінка.

А потім я прокинувся.
Поглянув - поруч моя дорога жінка тихенько з одного боку похропує. З другого боку кішка розляглася, лапками дриґає, видно, їй щось сниться. А молодший син ще й не лягав, бо чути, як він сміється спілкуючись з друзями в інтернеті.

Я не одразу зрозумів - я там, чи тут. Тільки коли глянув у вікно й побачив, як сходить сонце. Коли відчув, як мене дратує нахабна муха, що літала біля вуха. Я хотів відігнати, а вдарив себе по руці відчув біль. І тоді збагнув: я живий.

Я зрозумів, для чого ті сорок днів. Щоб людина побачила свій шлях, згадала все прожите. Якщо грішила – то має  покаятися. Якщо робила зле - щоб відчула те зло на собі. Якщо псувала життя близьким - щоб побачила, що їм легше, коли ти пішов. А ще - щоб зрозуміла: треба жити так, аби тебе згадували довго й тільки добрими словами.

Я повернувся до дружини, ніжно її поцілував. Прикрив двері до кімнати сина. Пішов на кухню, поставив каву й почав готувати сніданок. Радіючи, що я живий. І що можу дарувати радість іншим.

Бо все це був лише сон, який мені наснився багато років тому.