ГЛАВА Х «МОЯ ЖОРСТОКІСТЬ»

Я, Олівер, Домінік та Алан були у останнього в кабінеті. Олівер, нервово тарабанячи пальцями по коліну, намагався додзвонитися на телефон Даніеля. Домінік та Алан похмуро дивилися у різні боки, а я ж намагалася заспокоїти себе та вгамувати наростаючу паніку.

Коли у слухавці черговий раз пролунали короткі гудки, Олівер роздратовано стукнув кулаком по стегну. Алан, помітивши його реакцію, запитав:

-Не в мережі?

-Та я не знаю уже, що робити, - відповів Олівер, - у морзі його не було, телефон поза зоною досяжності, ніхто його не бачив і ніхто нічого не знає. З ним щось сталося.

І я знала що. Мої руки тремтіли, пальці були холодними, а дихання – збитим. Та раптом до усвідомлення дійшла думка: «Так, досить! Я знаю, що з ним сталося, і хто за цим стоїть, а значить пора діяти! Тільки для початку - заспокоїтись».

Я почала зосереджено глибоко дихати. Вдих, видих, вдих, видих… Через кілька хвилин до мене ніби повернувся більш-менш холодний розум. Я впевнено промовила:

-Його викрали.

Ця фраза різко пронизила тишину довкола своїм дзвінким звучанням. Хлопці перевели спантеличені погляди на мене.

-Звідки така впевненість? – запитав Домінік.

-Це логічно та очевидно, - почала я, стараючись не ляпнути лишнього, - він пішов по заключення, а тепер не підіймає слухавки. У морзі його ніхто не бачив. Значить щось сталося по дорозі туди.

Після мого обґрунтування запала пауза. Як Алан промовив:

-Може тоді спробувати переглянути міське відеоспостереження? Ми ж знаємо приблизно коли і де він зник?

-Давай, - впевнено мовив Олівер, - ходімо, швидко.

Ми усі в момент зірвалися зі своїх місць, попрямувавши за Аланом, що пішов вперед.

Коли Алан відчинив двері до потрібного кабінету, Олівер, неначе у себе вдома, ринувся туди, починаючи вмикати комп’ютер. Я бачила, як він хвилювався. Вони з Даніелем були добрими давніми друзями, тож для мене не було дивно бачити, як той переживає за його долю.

До нього підійшов і Алан, ми ж з Домініком залишилися стояти трохи поосторонь. Чоловіки щось обговорювали між собою, чулися удари пальців по клавішах. В якийсь момент Алан раптом переможно промовив:

-Знайшли!

Ми з Домініком підійшли ближче, заглядаючи в екран разом із хлопцями. 

На відеозаписі, що відбувся зовсім нещодавно, ми побачили, як Даніель рішуче йде вулицею. Він пройшов повз стоматологічну клініку, після завернув за її ріг та заховався за нею.

-Куди це ще він пішов? – здивувався Алан.

-Там провулок є, - починаючи нервово клацати по клавішах, пробурмотів Олівер, - схоже, він звернув туди, аби скоротити час.

Я збагнула. Коли я працювала над книгою, я писала про цей провулок. Саме там викрали Кетрін. За моїм сценарієм героїня також вирішила обрати коротшу дорогу, де її і перехопили. Від одного лише усвідомлення цього мені стало погано.

Олівер знайшов інший запис, увімкнувши його. На відео показався той самий провулок. Я там ніколи не була наживо, проте він виглядав точно так, як я його уявляла, від чого мені стало моторошно.

На відео ми побачили, як Даніель повертає сюди. Він так ж швидко йде, проте раптом зупиняється, насторожено озирається назад… Наступної миті у кадрі з’явилося декілька чоловіків. Троє, ніби… вони накинулися на нього, намагаючись силою заштовхати до автомобіля. Даніель починає відбиватися, намагається вирватись… Але його вдаряють по потилиці, після чого він падає без свідомості, несвідомо віддавши своє тіло в руки викрадачів. Чоловіки, як і намагалися до цього заштовхали його до авто, що рушило з місця, поїхавши у невідомому напрямку.

Я ступила крок назад, похитнувшись.

-Це Белатриса… - тихо протягнула я.

Аж зараз я збагнула, що ляпнула це вголос. Чоловіки усі втрьох озирнулися на мене. Олівер - із особливою пильністю в очах. На мить між нами запала холодна колюча пауза, яку перервав Олівер, тихо промовивши:

-Звідки така впевненість?

Я знітилась, не знаючи, що відповідати. Та мене врятував раптовий телефонний дзвінок, що залив своїм звучанням усе приміщення. Ми усі помацали себе по кишенях. Як виявилося, це телефонували Оліверу. Хлопець дістав телефон із кишені, нахмуреним поглядом глянувши на екран. Та в мить, побачивши ім’я свого майбутнього співрозмовника, він перемінився на обличчі. Його очі округлились, у них заграла надія та деяка рішучість; брови полізли нагору; а нижня щелепа злегка опустилась.

-Тихо всі! – різко мовив він, - це Даніель.

Цієї фрази було достатньо, щоб всі в момент замовкли, уважно прислухаючись. Олівер підійняв слухавку, піднісши телефон до вуха.

-Олівер? – почувся тихий, стиснутий голос.

-Даніель, швидко кажи де ти, і що з тобою.

У слухавці почулося шарудіння. Зв’язок дуже переривався, проте він все ж був.  Потім знову тихим, захриплим голосом:

-Я не знаю, де я... Але це зро… ила… Вона, - на цьому моменті Олівер кинув короткий підозрілий погляд на мене, адже я це озвучила ще раніше, - Я й… ов до моргу…

-Ми це уже з’ясували. Що вони з тобою зробили? Ти не знаєш хоча б приблизно, де можеш бути?

-Мене зв’яз… и, і… Я в яком… сь закритому… прим… щенні… Тут ні вікон, ні…

-Ми зможемо вирахувати, звідки він телефонував, - раптом спохватився Алан, - тільки геолокацію нехай увімкне.

-Увімкни геолокацію, ми зараз знайдемо тебе, - мовив Олівер.

-Я…

Він хотів було ще щось сказати, але виклик раптом перервався. Олівер нервово глянув на екран. У його очах читався переляк проте разом із цим і деяка рішучість. Він стиснув телефон у долоні, впевнено промовивши:

-Гайда, швидко. Алан, у нас немає часу.

Останній взяв ключі та телефон, промовивши:

-Ходімо за мною.

Ми усі пішли за Аланом. Вони разом з іншими правоохоронцями протягом деякого часу намагалися вичислити місцезнаходження Даніеля.

Я ж відчувала тривогу. Тепер сюжет змінився. Викрали не мене. На моєму місці опинився Даніель. Тепер я не знала, що відбудеться далі, чим це все завершиться. Це мене знову починало лякати. З однієї сторони мені все ж вдалось змінити хід подій, володіючи певною інформацією. Проте я не була впевнена, що змінила його в кращий бік…