ГЛАВА VI «ХВИЛЮВАННЯ ПРО МАЙБУТНЄ»

На наступний ранок були готові результати експертизи. Потрібно було забрати заключення та шукати злочинця. 

Коли ми під’їхали до лабораторії, Домінік вийшов із автівки, аби забрати результати експертизи.

А мене дуже боліла голова. Чи це через те, що я погано спала вночі, чи через похмуру дощову погоду, яка була сьогодні, чи, можливо, через те, що я неймовірно хвилювалася через свої почуття. І що мені робити далі? Смиренно «любити» некоханого, чи чхати на ті «правила», і слухатися своє серце та почуття?

-Кетрін, все гаразд? - раптом запитав Олівер, помітивши мій похмурий настрій. 

Я зиркнула на нього. Його турботливий погляд заглядав прямо у моє нервове, напружене обличчя.

-Голова болить... - тихим голосом протягнула я. 

Олівер, не довго думаючи, торкнув плече Даніеля, що сидів спереду.  

-Що? - запитав той, не обертаючись.

-У тебе є з собою якісь ліки від головного болю?

-Тебе голова болить? 

-Ні, не мене, Кетрін погано.

-Бо треба спати вночі, а не шпигунити за мною, - даючи Оліверу пластинку таблеток, мовив Даніель, невдоволено скривившись.

«Він все таки помітив мене? - спокійно подумала я, - і нехай. Кетрін зараз би мала обуритись, але мені байдуже». Я мовчки взяла ліки з рук Олівера та проковтнула одну таблетку, запивши її водою. 

Якраз у цей момент до салону авто сів Домінік із конвертом у руках. Ми усі одразу підійняли запитальні погляди на нього. Він, не тримаючи ніяких марних інтриг, сказав:

-Значить, за відбитками пальців точно визначили зловмисника. Це Ентоні Сільвер. 

-Чудово, - відповів Даніель, - значить далі потрібно затримати його, доставити у відділок та допитати. Не гаймо часу. 

Юнака затримали. Його знайшли відносно швидко. Він трохи опирався але зрештою, після кількох переконливих реплік детективів, затих. Ентоні доставили до поліцейського відділку. Наступним завданням було допитати його, чим вирішив зайнятися сам Даніель. На допиті затриманий, що правда, розповідав якусь неправдоподібну маячню. Він відповів, що викрав автомобіль через заздрощі. Це звучало, як невдала відмазка, але хлопець непохитно відмовлявся ще щось розповідати, запевняючи, що говорить правду.

Це була глибока ніч того ж дня. Можливо, перша година, а може вже й пізніше. Навколо було темно, хоч в око стрель. Із вікна, яке було відчинене навстіж, дув сильний, вологий вітер, штори підіймалися в повітря аж на метр. Чулося, як масивні краплі теплої, потужної літньої зливи били по підвіконні та склу. Періодично лунав гуркіт грому, а кімнату на долю секунди освітлювала яскрава блискавка. 

Я лежала в ліжку, дивлячись в стелю. Я не спала. Відколи лягла в ліжко, так вже й години дві мучилася у своїх думках. Увесь цей день я знаходилася у такому стані. Із моєї свідомості не виходив образ Олівера. Моє серце розривало. Воно кипіло, бушувало, ним оволоділо нове ніколи нечуване не незнане почуття. Я роздратовано вдарила кулаком в подушку, починаючи плакати. «Дурепа! - в сльозах прошепотіла я, - що ж... Ах... Що ж зі мною робиться?! Чому це сталося? Як… Як це працює?! Чому я, будучи на місці своєї героїні, закохалася у зовсім іншого?!»

Мій мозок опирався, намагався всіма способами заперечити цей факт, але пристрасний шторм, який обпікав мою душу, штурмував серце і давав відсіч здоровій свідомості вважав інакше. Це звучало, наче вирок. Я закохалася. Так швидко, несподівано і неправильно. Закохалася не в того. Не в того, хто був приписаний мені долею. Долею, яку я ж сама прописала, власними руками, власною фантазією та думками. Від усвідомлення цього було соромно самій від себе; хотілося кричати, битися головою об стіну. Але моє серце не знало дороги назад. 

Через кілька днів відбулося судове засідання. Ентоні винесли вирок у вигляді декількох років ув'язнення. Під час суду він був таким ж, як і на допиті. Його поведінку можна виправдати, але підсвідомість та інтуїція все одно змушували думати, що тут щось не так. 

Я старалася увесь цей час дивитися на Даніеля. А раптом усе ще стане на свої місця?.. Але душа воліла іншого. Мій погляд безконтрольно був увесь час направлений на Олівера. На його спокійне, розслаблене, проте зосереджене обличчя, на очі, у яких читалася надійність.

Після завершення усіх своїх справ у поліцейському відділку, ми попрощалися із колегами та попрямували в агентство із черговою перемогою. 

Ми з Олівером були вдвох. Другий щось жваво розповідав. Я не розбирала його слів та не вникала у яскраву розповідь, а лише слухала його тихий, приємний голос. Я думала, можливо, йому можна якось розповісти про свої переживання, натякнути… Але одразу ж обдумувалась. Дурепа, і от як би це виглядало?! Мені потрібно закохатися у Даніеля, але я кохаю тебе?! Нісенітниця!

-...Уявляєш?) - закінчив хлопець. 

-Угу, цікаво вийшло... - оговтавшись, відповіла я. 

Олівер уважно глянув на мене, вивчаючи кожну рису обличчя, після чого запитав: 

-У тебе щось сталося? 

-Ні, все гаразд. Просто поганий настрій. 

-То, можливо, я зможу його якось тобі підійняти? Чого б зараз воліла красуня?

Я неконтрольовано, гірко посміхнулася. Його тепло зігрівало мене, мило пестячи розгублене, налякане серце.

-Обійми мене, - раптом мовила я.

Я збагнула усю абсурдність того, що тільки що сказала, аж коли озвучила це. Яке обійми?! У моїй ситуації я б мала навпаки намагатися його забути, а не проситися до нього в обійми.

Проте, навіть не здогадуючись про моїй роздуми, Олівер, не вагаючись, підсунувся ближче та м’яко обхопив мої плечі, пригорнувши мою порівняно з його маленьку постать собі до грудей.

Опинившись так близько біля нього, я раптом на мить завмерла. Моє серце справді ніби перестало битися, а подих завмер. До мого мозку долинало лише його рівномірне дихання та відчуття його міцних рук на моїх плечах. Я чула його серцебиття, тепло його тіла. Моє тіло перетворилося на кам’яну брилу: кінцівки відчувалися ватяними, хоча долоні тремтіли. Мої скляні очі дивилися у порожнечу, вуста були привідкриті, через що у роті пересохло.