ГЛАВА IV «ЗАВЕРШЕННЯ РОЗПОЧАТОГО»

Наступного дня ми мали оглянути місце, звідки викрали Пітера. Я не була переповнена особливим ентузіазмом, просто за сюжетом виконуючи свою роботу. Я розуміла, що мені почало трохи набридати у цьому світі, хоча люди, які мене тут оточували, в більшості були доволі таки приємними.

Після огляду місцевості ми пригнічені поїхали назад в агентство. Чому пригнічені? Тому що розслідування зайшло в глухий кут. Точніше пригніченими були лише хлопці, адже я знала, що уже незабаром ми знайдемо розгадку, тому особисто я й не впадала у якесь збентеження чи непокоєння.

Повернувшись додому, я лягла трохи відпочити, адже доволі рано прокинулася сьогодні.

Та а якийсь момент мене розбудив раптовий стук у двері. Я важко задихала, забравши волосся з обличчя. Стук повторився. Я, не можучи ще так швидко згадати, що зараз має відбутися, проковтнула слину, прочистивши горло, та промовила: 

-Зайдіть. 

Двері повільно відчинилися, і до кімнати заглянув Олівер зі словами: 

-Можна я зайду? 

-Угу, проходь, - потягнувшись, відповіла я, згадавши цю сцену. 

Він помітив мій заспаний вигляд та зніяковіло, винувато запитав: 

-Я тебе розбудив?(

«Він переймається мною. Це… Доволі приємно», - подумала я, відчувши у цей момент деяку симпатію до цієї людини.

-Все нормально, не переймайся. Мені й так вже було пора прокидатись). 

Він посміхнувся, підійшовши та сівши поруч зі мною на ліжко. 

-Ти просто так, чи щось трапилось? - запитала я. 

-Йшов до себе та й думаю: зайду. Ми з нашої прогулянки до ладу і не спілкувалися з цим розслідуванням. 

-А які, до речі, новини? - запитала я, байдуже балакаючи по сценарію. 

-Ніякі, - зітхнув хлопець, - ми нічого не знайшли. 

-А що ж?(

-Замало інформації, слід втрачений, - потиснувши плечами, відповів Олівер, - не вистачає хоча б якоїсь малесенької деталі. Чи якою дорогою поїхав автомобіль після того, як покинув місто, чи його хоча б приблизні номери, чи марку, чи ще щось. Я чесно, не уявляю, що робити далі. 

-Ще вранці ти не мислив так критично, - зауважила я, заглянувши йому в обличчя.

Воно було розслабленим, проте дещо зосередженим та засмученим. Хоча його життєва щирість все одно перекривала якусь сумну вуаль. Олівер непевно всміхнувся, відповівши: 

-Я мусів якось заспокоїти Даніеля. Він, коли ми не знайшли там жодних зачіпок та зайшли в глухий кут, почав занадто критично мислити, а це погано.

-Чому ж? Хіба він не в змозі контролювати свої емоції і холодно мислити? Це ж непрофесійно для детектива? 

-Давай краще не будемо про нього, - м'яко мовив Олівер та, обережно поклавши свою долоню на її.

Він не хотів розмовляти про Даніеля зі мною. Чому? Здається, я здогадувалась. Його тепла долоня приємно відчулася моєю злегка холодною шкірою. Цей дотик був лагідний та бережний. Олівер перевів тему:

-Ти що, погано спала цієї ночі?  

-Ні, з чого ти взяв? 

-Ти просто, схоже, так міцно і солодко дрімала. Тому я й подумав. 

«Леле, як це приємно усвідомлювати, - думала я, бачучи його зараз перед собою не як свого персонажа, а як повноцінну людину, - він такий… Чуйний… Таких щирих людей нині важко знайти(».

-А ти уважний). Люблю цю рису в людях. 

-Справді? – посміхнувшись, перепитав він.

-Так. Це чудово, коли близькі придивляються до тебе та помічають, на перший погляд, незначні дрібнички у  твоїй зовнішності та поведінці. Це означає, що їм не все одно. Такі стосунки міцні та надійні. Вони побудовані на любові, турботі та взаєморозумінні. 

Ці фрази були прописані мною у книзі, вони таки дійсно належали моїй героїні. Але зараз я говорила їх наче від себе, від чистого серця.

-У тебе такі милі цінності), - замислено посміхнувшись, промовив хлопець. 

Я засміялась, кажучи: 

-Звичайні цінності середньостатистичної людини. Мені здається, кожен цінує це та хоче уваги дорогих йому людей. 

-Ти просто так це... Чітко та мило описала). 

Я знову дзвінко розсміялася. Це були щирі почуття, не якась награна маячня, яку я монотонно виконувала, аби не збити події зі свого ритму. А він просто зачаровано дивився на мене, слухаючи мій ніжний, грайливий сміх. І я це бачила. Бачила та знала напевне.

-Мені це сприймати як комплімент?) - кокетно запитала я, уважно спостерігаючи його милий погляд. 

-Напевно), - злегка зніяковівши від її раптового, щирого сміху, відповів Олівер.

Ми спілкувалися і далі. Любо спілкувалися. Мені було мило поруч із ним. А йому поруч зі мною. Ми були знайомими всього декілька днів, але здавалося, начебто він – той, кого мені не вистачало усе життя. Я не могла розібратися із цими неоднозначними почуттями. Адже за сюжетом книги - він не мій суджений. Можливо, це просто товариська симпатія та любов виглядатиме по-іншому? Я не знаю, що точно відчувала моя героїня у такі моменти спілкування з ним, адже почуття іноді буває дуже важко влучно описати. Може, так воно насправді і було? У будь-якому разі для себе я відмітила, що цей чоловік – найкращий персонаж, якого я коли-небудь кудись втілювала.

Через деякий час нас усіх знову зібрав Даніель. Я знала, чому. Знайшлася нова зачіпка і справа рухалася до свого розкриття. Я пам’ятала, що цей бовдур не дасть мені можливості якось проявити себе на останніх етапах розслідування, тож поставилась до цього без особливого ентузіазму.

Коли ми були у поліцейському відділку, і хлопці мали приступати до спецоперації, Даніель підібрав момент, коли вони з Кетрін залишаться на одинці. Я одразу зрозуміла, чого він зараз буде добиватися. Не бажаючи знову піддавати свою гідність його маніпулятивним іграм, я відчула, як нервово у мене починає пульсувати нижня повіка.

Він різко підійшов до мене, нависши над нею грізною скалою, суворо промовивши: 

-Ти їдеш в агентство і не висуваєшся звідти. Ясно? 

Я підійняла брови, змірявши його обуреним поглядом.