Одного разу я прокинулась та перетворилась на… Героя своєї книги.
*За кілька годин до цього*
Я повернулася зі школи. Сьогоднішній день був важким, на останньому уроці, відверто кажучи, уже сіпалося око. Як мене це все уже з…!
Проте, йдучи додому, я раптом вхопила неймовірну хвилю натхнення. Думки стосовно сюжету моєї книги витали у свідомості доволі довго, в якийсь момент несподівано склавшись у логічний пазл. «Та я геній!» - думала я. Схоже, якась добряча муза сіла мені на плече, нашепотівши багато чого на вухо.
Переступивши поріг свого будинку, я байдуже кинула рюкзак на підлогу, поспіхом знявши із себе кросівки. Потрібно швидко бігти й записати це, поки я не забула. Хутко помивши руки, я, на ходу натискаючи на вмикач світла по дорозі, направилась до своєї кімнати. Увімкнула ноутбук, паралельно переодягаючись, та сіла на ліжко, починаючи творити...
Мої пальці прудко бігали по клавіатурі, навколо тільки й чулося дзвінке стукотіння від інтенсивного натискання клавіш. Я не відчувала ні часу, ні речей навколо, будучи десь у своєму вигаданому світі. Перед моїми очима поставали образи героїв, пейзажі, я відчувала, як до мого тіла торкається вітер, чула їхні голоси та ловила погляди.
Та раптом мою натхнену хвилю перебив раптовий скрип дверей. Я аж сіпнулась від несподіванки. Уже була наміряна нагримати на того, хто переступив поріг моєї берлоги, висмикнувши мене зі свого світу. Та, помітивши двоюрідну сестру Марію, що заглянула в гості, мій запал трохи вгамувався.
Марія ж, побачивши мене за ноутбуком, протягнула, пройшовши до кімнати:
-О… Ти знову пишеш.
-Натхнення було, от і писала. Було. Поки ти його не перебила, - злегка обурено кинула я.
-Ой, та годі тобі, Ліно, - байдуже відмахнулася моя кузена, сівши поряд, - що ти конкретно пишеш?
-Нову главу «Гри без правил», - продовживши натискати клавіші на клавіатурі, відповіла я.
-І про що там?
-Та там я дещо замислила… - глянувши в стелю, багатозначно протягнула я.
Марія кинула неоднозначний погляд на мене.
-Що? – підійнявши брову, коротко запитала вона.
-Ти читала попередню главу?
-Угу.
-Так от… Далі Белатриса має викрасти Кетрін. І я так собі роздумала… Олівер та Алан, напевно загинуть… - замислено розповідала я.
Сестра різко змінила своє положення від почутого. Вона вирівняла спину; адже до цього сиділа, спершись ліктями в коліна; округленими очима дивлячись на мене. У її погляді грало щире обурення. Марія взяла плюшевого гусака, що стояв на ліжку біля мене, та, не задумуючись, кинула його в мене зі словами:
-Ти що собі надумала, пісатєльніца?!
-Маріє, ти не розумієш! – почала я, відклавши гусака в бік, - так потрібно!
-В сенсі «потрібно»?! Це були мої улюблені герої, знущаєшся? – ображено підібгавши нижню губу, обурювалася кузена, - от я не розумію, ти від цього задоволення отримуєш, чи що? Ти уже так з десяток людей гримнула! Вбивця!
Я тихо засміялася. Бачучи щирі обурення сестри, я розуміла, що моя ціль, як письменника, а саме вивести читача на емоції, досягнута.
-Я не буду це читати, - ображено склавши руки на грудях, продовжувала вона, - та краще б уже Даніель вмер, ніж вони.
-Агов, Даніель – головний герой, - заперечила я.
-Та я ж про це й кажу. Даніель твій безсмертний, як він може загинути, - незадоволено кривляючись, мовила Марія, - от уяви себе на їхньому місці. Ти б хотіла загинути такою молодою? Або уяви себе на місці Кетрін, Даніеля, Джейн, Домініка та інших? Як їм би було, втративши таких близьких людей?
-Маріє, таке враження, ніби я потенційний маніяк, а ти психолог, який відмовляє мене від чергового вбивства, - підійнявши брову, відповіла я.
-Та ну тебе. Вбивця, - на таких ж тонах кинула мені сестра.
А от я замислилась, починаючи озвучувати свої думки в слух:
-А от опинитися на місці своїх героїв, у своїй книзі, було б таки дійсно цікаво… - замріяно протягнула я.
-Ти таки дійсно божевільна, - мовила Марія.
-Ти тільки зараз дізналася про це?
Кузена неоднозначно видихнула, відповівши:
-Гаразд, пиши, пісатєльніца,- кинула вона, вийшовши із моєї кімнати.
Я невдоволено зморщила ніс, обурюючись від того, як вона картала це слово суржиком. Проте думка, щодо того, аби потрапити у свою книгу, не покинула мене. Зустрітися зі своїми персонажами, просто поговорити з ними тет-а-тет. Адже іноді мені просто хотілося опинитися поряд з ними та запитати: як ви пройшли через це все? Як вам вистачило морального духу пережити усі ті перешкоди та тортури, які я вам приписала? Я задумано дивилася у стелю, уявляючи, як би то було, хоча розуміла, що насправді таке неможливо…
*Реальний час*
Можливо. Щоб його, можливо! Як це вийшло взагалі?!
Я розплющила очі. Приміщення довкола здавалося доволі знайомим. Проте це не була моя кімната. «Де це я?» - мимовільно подумала я. Я звелась на лікті, озираючись довкола себе. Ліжко стояло в центрі кімнати, справа від мене було вікно, під стіною шафа, а навпроти вхід. В центрі кімнати був розстелений пухнастий бежевий килим.
«Стоп, десь я це бачила...» - розмірковувала я. Інтуїція почала підкидати купу здогадок у мій мозок, проте той намагався гордо не сприймати їх, намагаючись знайти логічне пояснення того, що відбувається.
Мій погляд метнувся на тумбочку, що була біля ліжка. Там стояв календарик. Я із повними надії очима взяла його в руки. Увесь текст там був англійською. Це був поточний рік, проте дата була інша... «Що це за маячня відбувається?!» - не могла зрозуміти я.
Я не нервувала та не панікувала, ні. Можливо, це був стан шоку, і я ще просто не могла у повній мірі збагнути абсурдність цієї маячні. Проте мною керувала більше цікавість та бажання дізнатися, що тут не так.
Я підвелася, починаючи блукати кімнатою. З кожною секундою вона починала здаватися мені ще більш знайомою. Це починало мене дратувати. Я підійшла до дзеркала, що висіло над туалетним столиком біля одної стіни. І тепер я здивувалася по-справжньому. У відображенні переді мною замість дівчини із довгим русявим волоссям та бурштиновими очима стояла двадцяти чотирьох річна пані із блондинистим волоссям та глибокими, блакитними очима. Я впізнала у собі Кетрін. Так, точно, твою ж на ліво, це була вона! Я опинилася у тілі героїні своєї книги!