ВОЛКОВА ВАЛЕНТИНА. ОДНОГО РАЗУ В ІСТОРИЧНОМУ МУЗЕЇ

                                   
    Призабув вже Кам’янець як був  обласним центром. Наразі це колоритна глибинка, заколисана легендами про минулі Велич та Славу. Гордість містечка — історичний музей та його креативні працівники.      
Кажуть, що в музеї працюють тільки фанатики або дурні. Бо ніхто, окрім дурнів, не гарував би тут за ці гроші. А фанатики, люди з ідеями, готові трудитися «за так» — на  голому  майже ентузіазмі.      

Якось раз в місцевій газеті було вміщено інтерв’ю з директором музею Стригуном  під курйозною назвою «Другий в Європі» 
Над музеєм не посміявся тільки ледачий.
   — Нехай, значить, Лувр або Прадо сперечаються за першість в Європі. Наш музей —  другий.  І  третього не дано. 
  
Туристичний сезон в музеї зветься «жнивами»

Хороший липневий ранок... 
Туристи клубочаться  на  майдані. 
Черговий  відчиняє  фортечну  браму —  юрба штурмом бере  музейну касу.  
Їм назустріч виступають екскурсоводи, науковці, заввідділу. Ба навіть сам директор Георгій Миколайович Стригун, якого підлеглі шанували й боялися   до заїкання.
По обіді потік спадав. Лише туристи-одинаки плинули до останнього дзвоника. Будь  їх воля —  тинялися вночі фортецею.
  
Археолог Єва Польських, мале дівча з ясно - синіми очима, спираючись на стовбур старезної липи, провертала третю екскурсію поспіль. Сказати, що вона втомилась, нічого не сказати. Вона просто падала з ніг, відчуваючи себе автоматичною  лялькою, у котрий  скінчився завод.
Туристи  індиферентно слухали її.
 
Здіймаючи вітер дужими крилами, на траву зринули  дві сиві горлички; заворкотали під ногами сердито. 
    Жалісна жіночка в сонцезахисних окулярах розкрила ридикюль в пошуках їстівного. 
     — Чоловіче добрий!  — звернулась до симпатичного блондина в червоній безрукавці: — Ви щось жуєте? Сплюньте пташкам!
     — Таблетку жую, — скривився той. — Дрібку   не в формі. 
     — Вчора славно, мабуть, погуляли?
     — Славно, ох,  славно! Спочатку  в кафе, потім на турбазі. А оковита тут 
міцна, як сама Україна!
 
Група збадьорилась  —  атмосфера потеплішала.
Єва відірвалась від споглядання напівзруйнованого парапету башти  Рожанки й деякі роздуми відобразились на  приязнім її  личку.Туристів мало  цікавлять проблеми екскурсовода. Їм давай празника, емоцій, розваг. 
І вони їх отримають. 
    — Вперед!  — скомандувала собі   рішуче.  
Відклеїлась від дерева.
— Плечі розправлені! Волосся вимпелом віє  на вітру!  
Молодець! 

Нехитра афірмація повернула сили,  включилося друге дихання. Туристи ледь встигали за талановитою дівчиною, яка спурхнула на верхній ярус сторожової башти, ледь торкаючись  поручнів.

Перед ними на скелястому острові розкинулося Старе місто, навколо якого змією повивався  Смотрич. 
Бозна - коли вода в річці була такою ясною, що в неї можна було дивитись, як у дзеркало. Звідти й назва ріки Смотрич. 

Середньовічний Кам’янець був  останнім окопом цивілізації. З Дикого Поля сюди продирались татари, передвісники війни. Зголоднілими вовками спостерігали за маєтним, ситим містом, захищеним мурами та жовнірами.     Шматували слабо укріплені околиці, села. Полонили шляхту на викуп, дівчат у гареми, хлопців в яничари. За що їх прозивали «людоловами» 
 
В межах міста фортеця жила автономним  життям. Тут стьобали одяг, чинили зброю,   варили  «рідкий хліб» — ячмінне пиво в броварні. 
    Побутувало навіть прислів’я: «Добре пиво — добрий гарнізон» 

Туристи звеселішали —  екскурсовод владував хистом посилювати образ. Симпатичний блондин вручив Єві ромашку на довгому стеблі, зірвану у квітнику біля пристінного корпусу.
    — Спеціалізуємось на Середньовіччі? 
    — Археолог! —  посміхнулась, кинувши погляд через плече.    
Побачене сподобалось: підборіддя говорило про характер, очі про розум. Звали б його Адамом,  одразу  пішла  під вінець. 

В піднесеному настрої влилася в прохолоду робочої кімнати, де за дубовим столом часів першого директора музею, перебувала завідувачка відділу Антоніна Гармаш. 
За відданість високим ідеалам та потужність у тілі до Антоніни Гаврилівни  вчепилось прізвисько «Червона хустина» (На честь радянських пролетарок, котрі носили  підхожий  головний убір) 
Напроти неї, на стільці зі шкіряною високою спинкою, сидів музейний художник Андрій Донець. Не сидів, а маявся усією фігурою.
Обличчя у нього нервове, кістки рук — худі. Волосся в мальовничім безладі спадає на чоло.
    — Привіт, з ким не бачилася! —  зраділа  Єва.   
Художник зірвався зі стільця.
— Як ся маєш? Як ся спалось? —  смачно поцілував  у губи. 

Дівчина зашарілась, розсердившись сама на себе. Як всі рудоволосі, червоніла крізь і усюди. 
     — Андре! — крутонула на пальці бурштиновий кулон. —  В археологію  ідола привезли. Антропоморфного! Анотацію напишеш? — Підняла очі, схвильована й повна підйому.
Донець служив у музеї на пів ставки: малював схеми, плакати, писав етикетаж, оголошення, розвішував картини. Тому був потрібен:
 — Всім! Тут! Зараз! І негайно!
 
Гармаш відмахнулась  від дівчини, як від тої настирної мухи, що в повітрі літала туди й сюди.
 — Твій антропоморфний ідол, Польських, — рознеслося  зміїне її сичання, — тисячу років лежав в землі…без анотації. Простоїть  без неї ще тиждень. А у нас творча робота вимальовується, відповідальна навіть. Пересувну виставку до  початку Вітчизняної  клепаємо! 
     Андрій смутно посміхнувся, розвів руками. Мовляв, радий допомогти, але…
     Єва примружилась. 
— Ля-ля -ля! —  проспівала солоденько.  — Ті самі чорно - білі фото,  документи, що в експозиції, то й на виставці…І це у нас творчою роботою зветься…відповідальною навіть!
 
Рухи стали розкутими. Поставила ромашку в вузьку вазу на один бутон. Озирнула з гордістю стіл — втішилася. Однотумбові у всіх, у неї  він двотумбовий. Дістала з шухляди потертий зошит з написом «Щоденник» і хитнулася  на задніх ніжках стільця. Відхилившись до критичної точки, той з шумом   убув на підлогу.