Розділ 57

Усе сталося як сталося.

То була вузлова станція найнікчемнішого значення. Мала вона п'ять шляхів та один тупик, дві низькі платформи, будинок станції з водонапірною баштою, кімнатою міліції й вічно замкненим буфетом. Від магістралі відходила неелектрифікована одноколійка в тайгове містечко, де з визначний пам'яток були пристань на річці, в'язниця, та якийсь завод, який повільної отруював ріку.

І через сорок хвилин у цей тайговий закуток повинен був піти дизель-поїзд. Ще на п'ятому далекому шляху, очікуючи локомотив, стояв військовий ешелон, а на перший шлях прибував пасажирський, який ніс Аркадія й Валентину.

Адже все могло зложитися інакше. Машиніст дизель-поїзда міг би раніше відкрити двері, і пасажири приміського сполучення зайняли свої місця у вагонах. Військовий ешелон могли б поставити на перший шлях, і тоді б він відрізав пасажирів далекого прямування від місцевих проїжджаючих. Нарешті, свердловський пасажирський міг би спізнитися ще хвилин на двадцять або прийти вчасно. Втім, останнє не траплялося жодного разу за всю історію поїзда.

І на пероні теж могло не виявитися того хлопчиська. Він міг, скажемо, занедужати. Батьки могли не брати його із собою на вузлову або поїхати звідти на попутці. Може, причиною того була нудьга. Життя в провінції взагалі нудне й одноманітне, а в тайговому містечку нудне двічі. Для дитини ця нудьга зводилася в другу або третій ступінь.

Краса природи компенсувалася її суворістю. Суворі були й сусіди-військові, охоронці, переведені на поселення арештанти. Ще часом із зони бігли ув’язнені, і батьки лякали своїх чад украденими й з'їденими хлопчиками. Втім, втечі були нечастими – тайга опікувала не гірше, ніж стрільці на вишках.

Тому тайговим хлопчиськам баржа на ріці, літак високо в небі були дивом, розвагою. Згадана втеча з наступними облавами викликали захват.

Військовий ешелон, що стояв у віддаленні, не дуже цікавив, оскільки танки діти тут бачили частіше, ніж цукерки. А от пасажирський потяг, що прибував, навпаки вабив. Від нього пахнуло подорожами, далекої дорогою й трошки жаркими країнами.

На той час, як оголосили прибуття свердловського поїзда Матвій Пантелейович Лепьохін, майже дванадцяти років від роду, встигнув вивчити короткий розклад поїздів, ознайомитися з усіма назвами міст, нанесених на гарну, але географічно неточну схему шляхів сполучень, прочитати всі орієнтування на стенді близько кімнати міліції.

Хлопчисько з нетерпінням чекав, коли на станції заскрипять гальмові колодки пасажирського. І, почувши цей звук, з дозволу батьків Матвій побіг дивитися на потяг, на транзитних пасажирів.

Гофровані боки вагонів чимсь нагадували фюзеляж, а одягнені в уніформу провідниці – стюардес. І вже щось особливе було в пасажирах – на них лежав пил великих міст: Владивостока чи Москви. І хлопчисько чекав, як милостині якогось сувеніра – недбало викинутого коробки з-під сірників, обгортки від цукерки або навіть жувальної гумки.

Між тим, Валентина, яка, було, задрімала, прокинулася від зупинки, вийшла в коридор, не накинувши на оголені плечі кофточку –у вагоні було задушливо й спекотно

У коридорі вона зупинилася біля вікна, поклавши руки на огородження, яке захищало скло від незграбних пасажирів. Погляду Валентини відкрився вокзал, за яким ледь угадувався дрібне пересічне містечко. І настільки ж пересічні були його мешканці, одягнені в тепле про запас. Тут на пероні не торгували їжею, не несли до вагонів дарунки природи, як це робилося на українських станціях.

…І як після цього не повірити в людський магнетизм?.. Раптом Валентина відчула на собі погляд, повернула голову й побачила хлопчиська, який видивлявся в неї.

Жінка посміхнулася хлопчикові. Вона була гарною й виглядала доброю, але хлопчик не дав себе обдурити. Він впізнав цю жінку, хоча й бачив її перший раз у житті. Прочитати про особливу прикмету й побачити її майже відразу – подія неймовірна. Але в дитини найчастіше категорія неймовірного відсутня.

Матвій знав, що зовнішність буває оманною, особливо в лиходіїв. А раптом вона вбивця піонерів, раптом вона шпигунка, як в «Помилці резидента»?

І варто було зіграти, посміхнутися у відповідь, помахати рукою. Але дитинство буває надлишково щирим. Дитина не відповіла на посмішку, а стала задкувати назад. Відчула щось і Валентина, відступила на півкроку у глибину вагона. У неї вистачило самовладання не сховатися в купі, не стала вона себе переконувати, що все нормально. Вона чекала.

І, зробивши кілька кроків, Матвій побіг. Він мчав до приміського поїзда, де очікували посадки його батьки. Вірно, мама не повірить йому зовсім – вона й раніше його йменувала вигадником. А от батько, який подорослів не остаточно, погодиться глянути на жінку і її особливу прикмету.

Але біля башточки, під якою був вхід у вокзал, хлопчисько побачив міліціонера, який точно як і всі вийшов подивитися на потяг.

Діти бояться міліції. Але їй і вірять, і Матвій, особливо не роздумуючи, схопив міліціонера за рукав форменого кітеля.

- Там! - заквапився він, - Там тітка! Про яку на дошці написане!

- Так на якій дошці?

- Близько кімнати міліції! Та скоріше ж.

Саме заскрипів-затріщав гучномовець, і повідомили, що свердловський пасажирський нині відправляється.