Розділ 55

На трамваї Карпеко проїхав три перегони. І коли «Татра» зупинилася за мостом, прослизнув у вузькі двері, перейшов дорогу. Сходами нагору починалася дорога до багатоповерхівок Кіровського житломасиву, але Сергій пройшов повз них, уздовж опорної стінки, уздовж дворів приватних володінь, що залишилися.

Скоро ліворуч з'явилася ще одна вуличка – брущатка, що збігає вниз до ріки. Таких бруківок залишалося в місті небагато. І часом Сергію здавалося – ще трохи, і за-за повороту з’явиться кіннота чи Махно, чи Шкуро, чи то червона кавалерія.

Але до ріки бруківка виходила не відразу. Спершу поринала під інший, сучасний міст, а після виводила до іншого, старого, вибудуваного в тональність до бруківки. Але за мостом починалося пустище, яке мало цікавило Карпеко.

Дорога вела слідчого на Аджахі. У Жданові злодії, убивці, ґвалтівники могли знайтися в будь-якому районі. Але ледве не від дня заснування міста кримінальний елемент жався друг до друга, віддаючи перевагу нетрям з вузькими плутаними вуличками. Неспокійно було на Річковому, бешкетувала Волонтерівка, раз у раз когось до смерті й не до смерті підрізали на Слобідці. Однак, на думку Карпеко, не було в Жданові району настільки злодійського, як Аджахі. Територіально вони перебував у Жовтневому районі й нависав над рікою. Але через греблі, мости, а взимку через лід контингент вихлюпувався в Іллічівський район, або напроти, ішов звідти, губився у вуличках і будинках.

Пройшовши по набережній, Сергій пірнув у непомітний прохід між дворами, по ньому став підніматися. Кожан собака взнавала по крокам, що йде чужий, і гавкаючи сповіщала того, що йому отут не раді. Не дійшовши по кінця підйому, детектив звернув у провулок, штовхнув ледь помітну на тлі забору хвіртку. Та відгукнулася голосним скрипом, не гірше дзвінка попередивши хазяїна про гостя.

Двір був малий, будинок – теж. За тюлевою фіранкою – короткий коридор з низькою стелею, далі – відчинені двері в зал. Хазяїн був там. Він саме розібрав японський касетний магнітофон і зараз у тому щось лагодив паяльником. Робота його займала куди більше гостя.

- Здорово, Вертоліт, - сказав Карпеко.

- Будь здоровий, сищику, - кивнув самородок.

У будинку пахнуло каніфоллю й горілою ізоляцією. На полках замість книг стояли пластинки. Два магнітофона мотали плівку на бобінах – імовірно, Вертоліт щось переписував, щоб потім продати, поміняти або просто подарувати, хоча останнє – чи навряд. Під столом стояла ціла коробка з бобінами, а на столі лежало з півдюжини компакт-касет, які в провінційному Жданові були, мабуть, у новинку.

Будиночок був небагатий, але з вікна відкривався непоганий вид на заплаву та шлакову гору. У червоному куті, там, де баби вішали ікони, висів портрет якогось чоловіка.

- Що це за Святий Каніфолій?- запитав Сергій, і навмання кинув. - Резерфорд чи що?..

- Сам ти Резерфорд… Це Шоклі. Винахідник транзистора. Навіщо прийшов? Ти через пограбування?

- Ага.

- Це не я.

- Знаю. Але ти знав Лефтерова?..

- Близько – ні, а так – знав… Перетиналися.

- І що про нього думаєш?..

Вертоліт задумався. Але ненадовго. Він відвів погляд від роботи, подивився на Карпеко, вимовив:

- Іноді навіть гарній людині потрібні гроші.

І знову прийнявся за роботу.

- А як думаєш, між Лефтеровим і молодшим Лєгушевим могла бути дружба?

- Так ну що ти! Лєгушев Аркашу два рази з кар'єрою надув. Раз – коли сам на його місце став, а після – коли на місце заступника начальника цеху свого дружка протяг.

- Але їх багато чого поєднувало. Вірніше, було загальним. Наприклад, одна дівчина, до тиру обоє були небайдужі. Я в Лефтерова знайшов блокнот депутата - такі тільки в Москві, у Палаці З'їздів продають.

- Щодо блокнота не знаю. Але в нас на заводі воно як. Іноді буває, що людина – це сам по собі посада. Зв'язки, можливості, знання… Неважливо, у якому кабінеті людина сидить, на якій посаді – він завжди буде ті самі справи робити. А часом інакше: посада - це кабінет. Туди ті самі нитки ведуть. І хоч мавпу з інструкцією туди посади, а підсумок буде один.

- Місце красить людину?..

- Щось на зразок.

Карпеко задумливо пройшовся по кімнаті.

У куті стояла та сама «шарманка», яка вже багато років зводила з розуму ждановську міліцію. Але фокус був не в самому передавачі, а в антені. Костя-вертоліт якось пояснював принцип Сергію, але той, будучи далекий від фізики й електроніки зрозумів мало. Костя, мовляв, винайшов якусь хитру передавальну антену, яка слала вузький і, отже, важковиявляємий сигнал на шлакову гору. А вже та працювала як резонатор, як антена. Правда, цей фокус проходив тільки в суху погоду.

Сергій побачив інший предмет, який стояв поруч. Являв він собою коробку з гучномовцем. На верхній стороні коробки було дві антени: одна вертикальна штирова висотою десь у третину метра, друга – у вигляді кільця того ж діаметра.