Столична група, яка прилетіла з Москви, у місті не затрималася й у той же день відбула назад, у столицю.
Зібрався в шлях Данілін. Відбував він, як і прибув порожняком. Валізка вже була складена й квиток на літак куплений – цього разу за свої, на скромне місце в задушливому салоні. Йому нема чого було робити в цьому місті.
- Незручно вийшло, - сказав Олексій.
Хоча, звичайно, брехав. Він утомився це цієї липкої спеки, від цих підступних провінціалів. І йому до горя не хотілося бачити Вікторію.
- На жаль, я не встигаю зустрітися з Вікою. Ви не могли б їй передати мої вибачення й… Напевно, я повинен би зробити їй якийсь прощальний подарунок?..
- Не турбуйтеся. Я подбаю про це.
Данілін розсіяно кивнув.
- Ми сьогодні повинні були зустрітися біля басейну на фонтані «Нептун». У розумінні біля фонтана близько басейну в шість.
Карпеко кивнув з розумінням:
- Я зустрінуся з нею й поясню.
- Ви не можете представити, як я вам вдячний, - сказав Данілін і був зовсім чесний цього разу.
-
Було надвечір і фонтан уже включили.
Мінливий вітер кидав у сторони водяний пил, і від нього із захватом тікали діти.
Карпеко, спізнившись на п'ять хвилин, з'явився з несвіжим букетом. Відповідно ці п'ять хвилин йому знадобилися, щоб дістати хоч якийсь букет. Віка вже була у фонтана.
Вона не мала ніяких ілюзій. Зрозуміло було, що фото з тієї вечірки й негативи були знайдені, а вона – впізнана. І не затримана лише тому, що її знають слідчі. Але видати подругу було недопустимо – та могла розповісти про Віку, видумавши щось.
- А де… Олексій?.. - запитала дівчина.
- Його викликали в Москву. Я замість нього. Це от від нього… І від мене.
Він простягнув їй цей дурний букет. Вона його прийняла.
- Спекотно нині. Погуляємо?
- Куди?..
- Та куди очі дивляться.
Іллічівський район був добре пристосований для роботи, так-сяк – для життя, але зовсім не підходив для розваг. Було два кінотеатри, побудованих по типовому проекту, але сидіти в темряві залу не хотілося.
І вони оправилися вниз по Карпінського повз квартали.
- Я вчора писав рапорт і чомусь написав себе Андрійовичем. Сьогодні – та ж дурниця відбулася. І от я задумався: можливо, мама мені чогось не домовила? - спробував пожартувати Сергій.
Віка не засміялася.
Якого чорта - спалахнуло в мозку Сергія. Варто було плюнути, вибачитися, піти геть, як Карпеко робив з дюжину раз коли побачення складалися по-дурному. Але тут він був не тільки на побаченні. Була й справа.
У кафетерії напроти школи-восьмирічки купили заварні тістечка. Сусідство школи й кафетерію грало дурний жарт: на Карпінского, починаючи від Парку Петровського до перехрестя на Кіровськом житломасиві, не було жодного світлофора, що дозволяло водіям набирати на вузькій вулиці високу швидкість. І рідкий навчальний рік не проходив без того, щоб якогось школяра, який забажав смачного, не збивав автомобіль.
Ще торік недалеко від школи спорудили пам'ятник – танк «тридцять четвірка» немов намагався з п'єдесталу перемахнути через широку заплаву ріки. Униз від пам'ятника до річки починалася вузька алея, обсаджена липами. По ній і пішли.
З Новоселівки й Аеродрому тягло димом осінніх багать. В осені, - вважав Сергій, - була безліч неприємних моментів. Але більшу їхню частину можна було вибачити за цей запах – їм пахнуло дитинство.
- А що, злодіїв уже піймали, якщо Олексій уже виїхав?.. - запитала Віка, напустивши на себе байдужність.
- Не піймали, але слідство на вірному шляху.
Він начебто ненароком глянув на її обличчя – прослизне чи по ньому полегшення або ще якась емоція? Ні, акторкою Вікторія була першорядною. Це лякало. Було потрібно качати ситуацію, вичавлювати з неї емоції. Інакше належало брати дівчину під арешт, колоти вже в ізоляторі.
- У слідства є вагомі підстави припускати, що в злочинців були спільники, - продовжив Сергій. - Навіть спільниці, імовірно, медсестри. Одна підозрювана встановлена, другу – шукаємо.
А от тепер Вікторія помітно здригнулася.
- А у вас що говорять у лікарні?..
- А в нас обговорюють, чому на вбитому злочинці опік. Постріл, який убив Павла, був зроблений майже в упор. Його добивали.
Тепер настала черга Сергія здригнутися. Не тільки від згаданого опіку. Віка, назвавши злочинця по імені, фактично підтвердила своє з ним знайомство.
І все-таки варто було перетворити цю зустріч у побачення, а не в допит.
Алея саме закінчувалася, і за невисоким обривом починалася ріка. Квакали жаби, часом хвостом била риба. Багатоголосо дзенькала й роїлася мошкара.