Розділ 45

Літній день був до неподобства тягучим.

Сонце вже пішло за гаї на Тополиній вулиці. У заплаві згущалися сутінки, але ще досить світла було на вершинах круч.

Чутно було, як на вулицях селища ватаги молоді галасливо грали в козаків-розбійників. Аркадію здалося неймовірним везінням те, що ніхто із гравців не сховався тут, у ярах. Але Валька знала особливості тутешніх правил: заборонялося ховатися на цвинтарі, у ярах, заходити у двори, глибшатися далі першої лінії дерев колгоспного саду.

- Потрібно обійти селище, - сказав Валентина. - І вам не можна вертатися додому. Особливо Павлу. Не зараз. Там може бути засідка. Є де сховатися?

- Їх треба в міліцію… - промурмотала Віка, але зрізалася, піймавши погляд подруги.

Аркадій був розгублений, але Павло з кислим обличчям кивнув:

- Нічого, укриємося на Шанхаях. З такими башлями хоч до зими в підвалі просидимо.

- Тебе там і поховають за такі гроші, - буркнула Валька. - Турбот менше.

Нарешті, десь о пів на десяту Валентина вирішила, що пора. Уже густо стемніло, у передчутті нового робочого дня затихали вулиці.

Рушили уздовж обриву, по плутаних доріжках вийшли до садів. Перейшовши дорогу, сталі пробиратися між садовими дерев, з яких уже давно був зібраний урожай. Селище поруч тільки поринало в сон. Часом горіли лампи у дворах, висвітлюючи домочадців які зібралися під аркою.

Сад обірвався – починалося поле. Також закінчилося селище, пішли трьохповерхівки кварталів.

Варто було піти по плутаних доріжках усередині кварталу, але до селища той виходив глухим кутом: стінами будинків, між якими були натягнуті ґратчасті сітки, що обплітала якась лоза.

Тому стали підніматися по вулиці Глинки, пустельній в цю годину.

Аркадій сподівався, що після відпочинку й уколу Павло піде швидше, але втрата крові й рана давали про себе знати. Товариш ішов, майже лягаючи на велосипед, який йому допомагала котити Валентина.

У селищі лампи горіли яскраво, але не часто. Від одного кола світла до наступного було іноді до п'ятдесяти метрів.

Пройшли до наступного перехрестя. І, можливо, минувши це місце на кілька хвилин раніше, вислизнули до пори, до часу.

Але по вулиці Гастелло, що трохи звиваючись, перетинала вулицю Глинки, рухався міліцейський «бобік». Побачивши наприкінці вулиці неясні силуети, водій включив блимавку й сигнал, а також далеке світло.

Усе визначилося в якусь невловиму мить. Аркадій і дівчини додали ходу, хоча зрозуміло було – від автомобіля не втекти. Валентина навіть не відразу помітила, що велосипед полегшав, Коли помітила - подумала, що Павло теж наляг на велосипед. І лише коли повернулася зміряти відстань до кута, через який от-от повинен був вискочити міліцейський «бобік», побачила, як Павло, взявши кулемети й сумку з набоями, зашкутильгав назустріч патрульним.

- Павло! - окликнула його Валентина.

Інші оглянулися, але не зупинилися й навіть не зменшили хід.

Обернувся й Павло.

- Командир, іди! - крикнув він. - Я прикрию!

І заляг, майже звалився в траву.

Не було часу для сумнівів і прощань, паче вхід у двори, у рятівну темряву був у якійсь десятці метрів…

Між тим, Павло заляг, як учив колись друг Аркадій – зброя, рука, нога на одній лінії, приклад щільно притиснутий до плеча.

Його готовили до бою – за друзів, за батьківщину. І в це навчання країна вклала грошей більше, ніж у перевиховання, ніж у вісім класів школи, ніж в ремеслуху. І от прийшов час бій прийняти – за друга, але проти батьківщини, не в далеких країнах, а отут, у неглибокій ямі на розі вулиць Глинки й Гастелло, між купою листя й тротуаром.

Затвор слухняно відрахував першу чергу з п'яти патронів. Кулі перекреслили автомобіль: розбили ліву фару, прошили радіатор, пробили праве переднє колесо. Не те щоб вдержати машину, не те просто з переляку, водій взяв кермо вліво, розгорнувши автомобіль поперек дороги. І друга черга прошила правий борт. Заволав напарник – і якби пістолет-кулемет був заряджений не дрібнокаліберними набоями, а макаровськими – був би він уже мертвий.

Витягши пораненого напарника з машини, водій сховався за капотом. І варто було викликати підмогу, але рація залишилася в кабіні. Втім, стрілянина вже розбудила в окрузі тих, хто ліг спати раніше. І громадяни необачно вдивлялися через вікна в нічну темінь, дзвонили в міліцію.

Над Павлом на стовпі яскраво горів ліхтар. Хлопець пустив нагору чергу, і в темряві, що утворилася, його обсипало гарячими осколками.

І якби не був він поранений, то, вірно, зміг би піти. Міліціонер, який сховався за підбитим «бобіком» був переляканий. Він звик до хуліганів, п'яних дебоширів, від сили - до різанини. І раптом виявився немов на війні.

Під покривом ночі вітер наніс хмари з яких замрячив дрібний дощик. Асфальт задушливо парив.

Десь через п'ять-десять хвилин Пашку оточили: одна машина стала в Дитячому містечку, друга під'їхала з боку проспекту. Ще начебто залишалася дорога вниз – але щоб скористатися нею, потрібно було перетнути заасфальтований простір.