Розділ 44

Глибоко усередині Аркадій сподівався, що за цей час друг помре. Це, мабуть, спростило положення Лефтерова. Але подібні думки Аркадій гнав як легкодухі.

Вони викликали на бій увесь СРСР. І в цьому бою товариш поранений. І треба винести його з-під вогню в безпечне місце. Але нема цієї безпеки – відтепер земля горить під їхніми ногами, і зупинитися – умерти. Кинути гроші? Усе лихо від них. Але якщо їх залишити – вийде навіть не нічия.

Вулиця Блажевича в чомусь була символом людського життя – вона починалася біля лікарні й закінчувалася у цвинтаря, того самого, де була похована мама Аркадія. Цвинтар обійшли ліворуч, повз поставлену торік братню могилу, у якій флегматично горіла газова квітка вічного вогню. У могили кінчався асфальт і далі пройшли по ґрунтовці навколо вузького поля.

Аркадій побоювався побачити тут міліцейську машину, але її не було. Вітер по люцерні гнав свої хвилі, зстрибував з обриву вниз, у заплаву, ворушив очерети, пускав дрібні брижі по річці, гладив дозріваючу кукурудзу.

Пашка міг бути виявлений багаторазово. Його могли знайти діти, які коротали канікулярний час. Але стояла спека, і вони воліли грати на тінистих вулицях селища. На нього могли наткнутися безпритульні, які саме приходили ночувати в цих паростях – однак ті проводили час за келихом шмурядка на Тихому ринку.

І коли Аркадій з дівчатами спустилися до куреня, Павло дрімав. Шум розбудив його, Павло прокинувся й не відразу згадав, де він, що з ним. Спробував підхопитися із саморобного тапчана, роз'ятрив рану й завив від болю.

- Ну, показуй ваву, нещастя ти моє, - втомлено сказала Валентина.

Сорочку вона розрізала скальпелем, побачивши рану – ще спохмурніла.

- Так що, говориш, з тобою?

Павло мовчав.

- Різанина… - промимрив Аркадій.

- Так, от не треба з мене дурепу робити, - відрізала Валька. - Ви серйозно вважаєте, що я не можу відрізнити колото-різану рану від вогнепальної? Де ти вскочив у стрілянину?

Відповідь була ясна. Велосипеди лежали на мішках, і в них була явно не кукурудза із сусіднього поля. Зброю сховали, але вона явно відчувалася.

- Лишенько, - сказала Віка те, про що думали усі. - Ви поцупили гроші на заводі. Вони ж у цих мішках. Вірно?

Аркадій відвів погляд, але відповів:

- Я ж казав, що тобі краще не йти.

- Телепні! Вам не мене треба було кликати, а психіатра! - уклала Валентина. - І що ви тепер робити будете? Думаєте, вас не знайдуть?.. Ви що думали, з лантухами грошей повернетеся додому й будете жити як раніше, тільки краще?.. Вам краще здатися. Тоді вас, може, не розстріляють, а дадуть років десять…

- Нас не бачили. Ми сховали обличчя.

- Боже, та я зі своїми жіночими мозками розумію! Зараз кинуться перевіряти всіх арештантів. Павла навіть якщо не знайдуть – смикнуть тебе, Аркадію. Змиють проби, а в них селітра від стрілянини. Ще можна було б зіграти в відмовлялку, якби Павла не ранило. А тепер уже пізно.

- Ми були в костюмах хімзахисту.

- Коли грабували, так?.. А коли свої карамультуки випробовували теж?.. Пороховий гар довго тримається, особливо у волоссях.

- Я не повернуся у в'язницю… - буркнув Павло.

- Ну якщо ти не повернешся у в'язницю, то потрапиш у морг. Добре, давай, подивлюся, що в тебе…

І Валентина відкрила прихоплений саквояж. Дівчина була завбачливою: у неї був шприц і ампули зі знеболюючим. І використані ампули вона не викинула, а сховала назад.

- Що ти робиш? - обурилася Віка.- Це ж злодій!

- Він людина. Йому боляче.

Від ліків Павлу стало легше, хоча знову потягнуло в сон. Це було просто знеболююче, - думав Аркадій. - Його дія пройде, і буде, може, ще гірше.

- Підемо?.. - запропонував Аркадій.

- Куди? - відповіла замість Павла Валентина. - Вас однаково піймають. Можете побігати, але ви від цього тільки більше утомитеся.

- Мовчи, - буркнув Павло. - Я знаю, де укритися. А ви – нас не бачили, ну й ми вас – відповідно.

Аркадій простягнув товаришу завбачливо прихоплену з будинку футболку. Той став її натягати поверх накладених бинтів, потім спробував забрати велосипед.

- Та ви себе з сторони бачили? - обурилася Валька. - Ти як ожилий мрець, тільки на велосипеді. Почекайте хоча б сутінків.

Час тягся патокою. Мовчали. Склавши руки на груди, терзалася Віка– їй неймовірно хотілося піти, але порядність не відпускала її.

- Я в магазин, - сказав Аркадій. - Сходжу, куплю чогось. У кого гроші є?..

- У нас їх два лантухи…

З ним ніхто не викликався прогулятися, і Аркаша вийшов один. Поки йшов по полю – нарвав польових квітів, твердих, як колючий дріт. З ними з'явився на могилу матері. Земля на ній уже висохнула, потріскалася й пішла бур'янами, але ще не осіла. Аркадій стояв і щось бурмотав, але що саме – невідомо. Залишивши квіти, відправився в магазин. Там все було звичайно – байдужні продавці очікували кінця зміни. Громадяни, що йшли із роботи, купували убогу їжу. Аркадій купив булочок, до них – баночку з кабачковою ікрою. Запізно згадав, що забув сумку, і булочки загорнули в кульок із грубого обгорткового паперу.