Розділ 43

- Віка, а де Валька? Павлу допомога потрібна.

Аркадій оглянувся по сторонах, очікуючи побачити на території лікарні сліди переполоху. Але та була начебто притихлою.

- Яка допомога?

- Я їй скажу.

- Мені кажи.

- А потім їй переказувати буду?.. Поклич її сюди.

Вікторія, подумавши, кивнула.

- Почекай на вулиці.

Дівчина прийнялася шукати Валентину. Це було не так уже й легко. Через неясні чутки в лікарні всі були злегка розгублені й неуважні. Часто медики знаходилися не на своїх робочих місцях. Прийомний день підходив до кінцю, але лікарі немов не помічали цього. Шепотілися на сходах, у курилках, сходилися й знову розходилися.

Точно було відомо, що машина «Швидкої допомоги» виїхала на машинобудівний завод, де начебто стався серцевий напад. Машина пропала, водія з розбитою головою, старигана з серцевим нападом і закривавленого бійця відомчої охорони привезли вже в міліцейській машині. Після надання допомоги їх помістили в одиночні палати, приставивши до кожної міліцейську варту.

Після пронісся слух: на заводі трапилося щось настільки страшне, що вхід і вихід звідти заборонений. Збиралися біля радіоприймачів. Очікували, що зараз перерветься віщання центрального каналу, й Цивільна Оборона зробить важливе оголошення. Однак радіо меланхолійно розповідало про новини з ланів, про візит Індіри Ганді й про договір, підписаний між СРСР і США.

По вулицях гірше чуми поповзли чутки й заповзали в лікарню: нібито на заводі страшна аварія, що людей везуть у Донецьк на швидких сотнями.

Але перекривши рух через прохідні, міліція не догадалася відключити зв'язок, і скоро достеменно стало відомо – завод пограбували.

Власне, у лікарні довідалися це через Вікторію. Коли вона проходила повз кабінет старшої медсестри, її окликнули, покликали до апарата.

- Алло?.. - по голосу Віка пізнала Даніліна. - Як справи, сонечко?.. Я сьогодні буду зайнятий, багато роботи. Отут якісь ідіоти сперли на заводі чверть мільйона.

Поклавши трубку, Віка негайно це переказала медсестрі, справедливо вважаючи, що чутки просочяться все рівно.

Потім у маніпуляторній Віка все-таки знайшла Валю. З нею разом вийшли на вулицю.

Аркадій чекав їх на ослінчику – на тому самому, на якій очікував звісток про здоров'я мами. Все що навколо відбулося з того дня, здавалося йому страшним сном. І зараз він оговтається, і виявиться, що мама жива, що на заводі його чекають.

Але ні. Реальність була незламній бетону.

Хвилини очікування тяглися вічністю. Здавалося: зараз хтось крикне: дивитесь, саме він вкрав дві торби повновагомих радянських карбованців. Але ні: кожний ішов по своїх справах.

- Ну? - запитала Валька, яка нарешті з’явилася з подругою. - Чого він там ще накоїв?

- Його… Павла підрізали. Кличе тебе до себе, просить перев'язку зробити. Ну, й знеболюючого…

- Йому треба в лікарню.

- Він не бажає, говорить, що не можна. Його шукають ті, хто підрізав.

Валька кивнула, але її обличчя не випромінювало нічого гарного.

- Де він? У тебе дома?..

- Ні. Туди йому ще потрібно дійти.

Валентина кивнула ще раз.

- Добре, я зараз відпросюся. Чекай.

Дівчини пішли. Їх не було ще близько півгодини. Нарешті, з'явилися обидві в цивільних платтях. У Валентини в руках була безрозмірна жіноча сумочка

- Ну що, пішли? - сказала вона.

Аркадій глянув на Вікторію.

- Я с вами, - пояснила та.

- Тобі краще залишитися, - помітив Аркадій.

- Я сама вирішу, що мені краще.

І вони відправилися по вулиці Блажевича – довгій, прямій, затишній.

-

Від пам'ятника Леніну на однойменній площі Донецька, від обкому партії до алюмінієвого Сталевара на в'їзді в Маріуполь обкомівська «Волга» їхала п'ятдесят хвилин. Мчала, прямо скажемо, порушуючи правила. А перший секретар обкому, який займав заднє сидіння автомобіля, лише квапив водія.

Лєгушева-Старшого дратувало те, що майже година, проведена у дорозі, як би випадала з життя. Він не знав, що діється в Донецьку, що діється в Жданові, не міг керувати нічим і ніким. У машині стояв «Алтай» - мобільний телефонний апарат, розміром з невелику валізу, але вже на окраїнах Донецька зателефонувати через нього було великою удачею.

У Жданові Лєгушев, не заїжджаючи в міськком, направив машину прямо до заводських прохідних. Через них перелякані вохровці машину спочатку не пустили – довелося дзвонити в заводоуправління.

- Краще б ви раніше такі пильні були, - лайнувся на прощання секретар обкому.

Машина понеслася до цеху, але там уже ажіотаж спав, лише на місці злочину трудилися флегматичні експерти, які відмінно розуміли, що злочин буде розкритий не їх працями.