Розділ 42

Старий не любив виносити сміття з хати, але отут шило явне лізло з мішка. Розголосу уникнути було вже неможливо. І тягти не мало сенсу.

- Телефон з виходом на місто де є? - і відразу зміркувавши, взяв Лєгушева за лікоть чіпкими пальцями й потяг його нагору, до кабінету.

Старий не сказав ані слова, але Лєгушев відчинив двері. Вони ввійшли в кабінет, за ними пішов почет, і усередині відразу стало тісно.

Дійшовши до стола з телефоном, Старий, не обертаючись, кинув:

- Усі геть із кабінету!

Супроводжуючі поспішила виконати наказ, залишився лише молодший Лєгушев.

- Агов, я щось неясно сказав? - запитав Старий, кинувши погляд через плече.

- Це мій кабінет, - нагадав Лєгушев.

- Ти, мабуть, не зрозумів, так я поясню. Але тільки один раз. У тебе отут така ЕН-ПЕ, що тато вже не допоможе. Якщо просто за паркан вилетиш – вважай, пронесло. Геть, щеня, кому сказано!

Лемент Старого був відмінно чутний у коридорі, і варто було розлютитися, сказати цьому пенсіонерові, що думає про нього молоде покоління. Але було не до того. Лєгушев вискочив з кабінету, згадавши, що в цьому будинку є ще один телефон з виходом на місто.

Він увірвався в кабінет, куди колись в'їхав замість Лефтерова, набрав «двійку», дочекавшись зумера – «вісімку», і, вийшовши на міжміську, прийнявся накручувати диск. Зв'язок збоїв як звичайно, і довелося перенабрати номер п'ять раз. Нарешті, у трубці почувся знайомий голос.

- Тато, у нас отут великі проблеми, - замість вітання сказав Лєгушев-молодший.

-

Коли Лєгушев-молодший повернувся до свого кабінету, Старий ще був усередині. Ясно було, що дзвонить він аж ніяк не на пульт чергового, а також, що зв'язується явно не з однією людиною. Хтось розумний уже зробив собі позначку – сходити на заводську АТС, і забрати роздруківку дзвінків із цього номера.

І насправді, «Старому» за рангом була надана «кремлівка», але нині вона була далеко в заводоуправлінні, а зв'язок був потрібен зараз. І він набирав номер за номером.

Починалося танго із крокодилами. І якщо розіграти партію правильно, він міг більше одержати, ніж втратити.

-

Лєгушев викликав з автопарку машину, зажадавши щось не настільки примітне, як «Чайка», але швидке.

І от, коли прийшов час накинути піджак і спускатися, знову задзвонив телефонний апарат.

У першого секретаря обкому їх було багато, і вони займали окремий журнальний столик. Можна було набрати будь-який міський номер – прямо або через секретаря. Відразу можна зателефонувати у будь-яке місто Радянського Союзу, хоч у Владивосток. Був телефон внутрішній. Звірившись із тоненькою книжечкою, можна було подзвонити в будь-який кабінет обкому, рознести підлеглого або поставити перед ним завдання. Був апарат високочастотного зв'язку – із шифрованим каналом передачі даних.

Особливе місце на полірованій стільниці займав апарат з гербом СРСР на номеронабирачі. Стояв він у центрі стола, і інші телефони тіснилися по краях, становлячи почет. Він дзвонив зрідка – частіше по ньому зв'язувався сам Лєгушев. І мовчазна строгість заспокоювала – виходить, усе йде добре.

Але тепер кремлівський апарат дзвонив – наполегливо й вагомо. Належало брати трубку - на цій станції ніколи не помилялися номером. Дзвонили тільки йому, і якщо там бажають із ним поговорити – знайдуть його хоч з-під землі. Тому треба відповідати – гідно, не дати слабини.

Лєгушев підняв трубку.

- Слухаю.

Низький, трохи ледачий голос пролунав у відповідь:

- Товариш Лєгушев?..

- Так, слухаю…

- Я так чув, що у тебе там пограбування зі стріляниною?.. Чверть мільйона украли?.. Прямо, розумієш, не радянський курорт, а нічний Чикаго.

- Так, ми розбираємося. Докладемо негайно.

Було потрібно відповідати швидко, упевнено. Можливо, брехати – а після підганяти дійсність під неправду.

- Уже розберися, будь ласка. Грошей країна ще надрукує – паперу в нас багато. Але от народ наш радянський знати повинен, що за кожним злочином у нас настає покарання. Невідворотна, розумієш, відплата. І якщо ніхто не буде покараний, винні не сядуть на лаву підсудних – виходить, погано ти працюєш, товариш Лєгушев. І про Москву, виходить, ти можеш забути. Це ти розумієш?

- Розумію…

На тому кінці дроту вибухнули:

- Та ані бісу ти не розумієш! Якщо злодіїв не знайдеш, не піймаєш живими, то найбільше, чим ти будеш командувати – колгосп у Нечорнозем'ї!

Трубку кинули, причому два рази. Між першим і другим був чутний чийсь смішок.

-

Справа йшла до обіду, через вікно доносилися пахощі з тутешньої їдальні. Годували смачно й зовсім недорого. Данілін уявляв тарілку пюре з котлетою, ціле блюдце пиріжків, які він пізніше з'їсть в кабінеті під привезену з Москви індійську каву.