Розділ 41

…Рівно об одинадцятій, коли з радіоточки в машбюро почулися звуки виробничої гімнастики, Павло кивнув.

- Пора… Якщо ти передумав, зараз саме час піти.

- А ти підеш?

Павло сумно покачав головою.

- Тоді – уперед…

Амоналові шашки вже висіли на стінах, приклеєні ізолентою до пофарбованої синьої фарбою стіні. Діставши сірник з коробки, Аркадій підпалив джгут бікфордова шнура. Він загорівся яскраво й святково: півметра повинні були прогоріти десь за хвилину. Сховалися, як і домовлено було, за несучими колонами, присіли, зігнулися, закрили очі, заткнули вуха.

Хвилина тяглася, немов була зроблена з патоки. І кожна секунда для Аркадія була заповнена сумнівами. Спочатку думалося: чи правильно він згадав армійські заняття, чи точно розрахував заряд: якщо той занадто малий – зі стіни тільки зіб'є фарбу. Якщо навпаки – обвалить не тільки стіну, але й підлогу, стелю, рознесе гроші, уб'є касира.

Потім з'явилася думка: щось довго немає вибуху. Випав шнур? Або він був бракованим?.. Виникла величезна спокуса визирнути за кут…

І!

Вибухнуло!

Гойднулася підлога, пролунав дзенькіт скла, що розбивається. Удар здався Аркадію страшним. Промайнула думка, що вони все-таки переборщив з амоналом. Але, визирнувши через колону, побачив у стіні діру розміром лише з половину квадратного метра. Поруч стояли молоти – на випадок, якщо прийде розширювати отвір. Але це було зайвим.

- Не світися!- крикнув Пашка.

Він уже натягнув свій протигаз і простягав маску Аркадію. Той надяг її, як і вчили в армії у дві секунди. Потім до діри – через неї сковзнули в кімнату.

Там було курне, але все-таки краще, ніж у їдальні.

Вибухом вибило скло, розметало по кімнаті купюри, витягнуті з упакувань. Але більша частина грошей не постраждала: пачки різнобарвних рублів лежали на столі й у відкритому сейфі.

Напівконтужена касирка дивився на них з жахом.

- Чого дивишся! - крикнув Павло – Війна почалася! Пали, убивай!

Голос через протигаз був глухий, далекий.

Пашка підняв автомат і дав з нього чергу в стелю.

Купюри, нерозпечатані пачки летіли в припасені мішки.

За залізними дверима спершу причаїлися, але тепер били по металу щосили. За вікном хтось дурним голосом кричав.

- Зарплати бажаєте? - визирнув у вікно Павло. - Ось вам зарплата!

Він згріб зі стола жменю дрібних купюр, жбурнув їх у вікно.

- Швидше! Швидше! - квапив його Аркадій. - Час!

У двері вже не стукали, а лупили, намагаючись її вибити.

- Відійди, застрелю!

Ще одна черга в стелю, заметіль зі штукатурки.

- Ідемо! - заквапив Аркадій. - Швидше!

Мішки він виштовхнув у діру, прослизнув сам. За ним відійшов Павло. Через порожній обідній зал їдальні побігли, зачіпаючи мішками столи й стільці. Друзі не бачили, як касирка, яка одуріла від вибуху, зуміла піднятися, забрати засув. Двері негайно відчинили – увірвалися чоловіки у формі й з револьверами. Один, ставши на коліно біля дірки, без попередження відкрив вогонь на враження. Вистрілив тричі й раз вцілив. Пашка скрикнув, але мішок не випустив. Повернувшись, дав чергу, перекреслив їй колони, діру в стіні, ранивши вохровця. Той відхитнувся всередину, й чотири патрони, що залишилися в барабані, висадив наосліп, лише виставивши руку в отвір.

До дверей залишалося вже метра три, коли Пашка дав ще одну чергу, цього разу зовсім коротку – у два патрони. Виплюнувши чергову гільзу, затвор сухо клацнув по стволу – магазин був порожній. Зупинившись, Павло викинув обойму на підлогу, відразу всадив наступну в пістолет-кулемет, пересмикнув затвор…

- Швидше, ти не в тирі! - крикнув Аркадій.

Пашка вибіг у коридор, Аркадій відразу закрив двері, накинувши у вушка замок. Потім спустилися по сходах, пробігли повз табельну ще нижче – у підвал.

Унизу біля топкових казанів робочий день проводили бабуся-опалювачка. Їх іменували банщицями, хоча до бані вони мали тільки те відношення, що подавали в неї гарячу воду.

На столі цокав будильник, поруч із ним лежала стопка старих газет, які від неробства перечитували робітниці. Вибух у підвалі майже не був чутний, та ще вікова глухота ускладнювала справу. Куди більше незручностей створював прес, що працював в сусідньому цеху – від нього тріщинками йшли стіни, тремтіла вода в склянці.

І дві людини, одягнені у костюми хімічного захисту, виявилися для бабусі несподіванкою. Вона відкрила рот, тільки-но не упустивши вставну щелепу. А двоє, зринули з однієї темряви й зникли в іншій. Трохи пізніше в глибині підвалу брязнули важкі двері, повернулися засуви.

Через пару хвилин з'явилися інші люди у вохровській формі, які прокотили в тому ж напрямку, запитавши попередньо у бабусі, не чи пробігав отут хто. Після затарабанили в зачинені двері. А хвилин через кілька в підвалі з'явився Старий в оточенні свого почету.