Одного разу в С Р С Р

Розділ 39

Деяких людей буває занадто багато. Начебто, як і одна людина звичайної статури, але займає півтора сидіння в тролейбусі, шумить, якось затінює обрій. Буває люди, з якими затишно. Аркадій був людиною ледь помітною у колективі. Про нього згадували, коли щось відбувалося.

Звільненого Аркадія жаліли, потроху забували, не очікуючи, що той скоро з'явиться на завод із самими скандальними намірами.

Тоді заводські старожили робили висновки що дійсно, із хлопцем зробили неправильно. Що він не пропаде.

І Аркадій дійсно не пропав.

-

Світ тісний взагалі, а світ провінційного містечка тісний по-особливому. Отут не зрушити жодну цеглинку, щоб не поміняли свого положення інші камінчики.

Ледь встигнув Аркадій одержати трудову книжку, як зустрів на зупинці однокашника-заочника, який і запропонував приятелеві місце майстра в ПТУ, що відкривалося цієї осені.

Аркадій погодився не роздумуючи: бути в СРСР неробою – ганебно та й підозріло. Зарплата роботязі начебто навмисно встановлена така, щоб людина жила на неї місяць, не накопичуючи помітних надлишків. На гроші, які одержує інженер, дітей можна поставити не на ноги, а від сили навкарачки. Тому радянська родина живе дружно й у тісноті: бабусі підгодовують онуків, поки батько шабашить або десь на півставки підробляє.

Але Аркадій жив подумки десь у недалекому майбутньому, коли в нього буде багато вільного часу й грошей, досить для того, щоб красиво залицятися за дівчиною. Адже відсутність того й іншого псували відносини з дівчатами. Можливо, він зміг би повернути Машу. Віка, хоч і була на неї схожа, не викликала того трепету.

Незручно було, мабуть, тільки те, що до училища доводилося їхати досить далеко, а після йти пустирем. Але в години поїздок основна маса людей рухалася в протилежному напрямку, і хлопцю вдавалося сісти у віконця, спостерігаючи за тим, що світ не такий вже й поганий.

У трамваї добре думалося. Та й літо в технарі сприяло роздумам. Учнів не було, спокій, тиша. Порожні гучні коридори, запах фарби. У цьому було щось від канікул. Життя взагалі отримало легкість.

Наближалася призначена година. І скільки б не було дано часу на підготовку – увесь він пройде, просиплеться, як пісок крізь пальці. Але вірно й інше: якщо на якусь дату призначене випробування, то воно трапиться, дата пройде, і можна буде жити далі. Вже видали аванс, і Аркадій бажав, щоб скоріше настав день серпневої зарплати. Казали, що разом із зарплатою дадуть і гроші за понаднормові тим, хто трудився на фрезері. Як не дивно, коливань уже не було. Занадто довгий шлях пройдений.

Після того, що трапилося, фахівець, притягнутий для складання психологічного портрета грабіжників, зробив висновок, начебто в ті дні Аркадій остаточно перетворився в ізгоя й озлобився проти радянської влади. Висновок цей ніхто не спростовував, оскільки він усіх улаштовував, та й заперечити було нікому.

Насправді злості не малося. Було не до неї.

Тривожило: чи все продумано, чи все піде так, як заплановано? Чи не зіпсується погода?.. Не можна було переносити пограбування на осінь. По-перше, дощі. По-друге, багато чого могло трапитися.

Небезпечно вважати, що якщо вас ніхто не чіпає, то про вас забули. Хтось постійно ходить по наших майбутніх могилах. У військкоматі переклали облікову картку з однієї картотеки в іншу. На заводі прізвище внесли в якийсь список. У міліції зацікавилися: уже не родич ви такого-те звідти-те й звідти?.. Павло міг зробити якусь дурість.

У роздумах проходив і робочий день.

Ні, Аркадій думав не тільки про майбутнє пограбування. Перебирав минуле. Знову подумки зважував Машу й Віку – хто краще?.. Чи та Маша людина? У неї були мила посмішка, підійнятий носик, лялькове личко, і в теж час, у погляді – оцінювання, у голосі – якийсь скрип. Належало все-таки викреслити її зі свого серця.

Ще згадувалася юність, навчання перед службою в армії. Він із друзями йменував своє училище «чистилищем», але часи були світлі, легкі. І стільки мріянь про майбутнє, і батьки – живі, здорові. Хто б знав, що так усе обернеться?..

-

Жданов був великим містом, але ховали близьких на маленьких цвинтарях, розкиданих по районам, ближче до будинку. Тому деякі цвинтарі переповнялися. Горьківський цвинтар, що перебував на однойменному селищі, настільки щільно примикав до проїзної частини, що здавалося: ще трохи й могили виплеснуться на дорогу. І, ті, хто проходили повз цвинтаря, розглядали пам'ятники, вдивлялися в обличчя померлих, приміряли на себе їх роки життя й смерті.

Поруч зі цвинтарем знаходилась автобусна зупинка, і Аркадій часом стояв на ній, чекав, розглядав могили. Думав, про тих, хто в них. Що мерців туди звело? Що сталося з їхніми мріями? Який слід вони залишили, крім цих могил?

От, скажемо, візьмемо яблука симиренковські. Ким був той Симиренко? Напевно, садівником, навіть селекціонером. А от що за людина він був – високий або низький, лисий або кучерявий не пам'ятає людська поголоска. Зате яблука його на будь-якому колгоспному ринку восени є.

Або от, скажемо, за заводом є селище імені Лізи Лепьохіної, засноване робітниками із сіл, яким ліньки було додому їздити щодня. Лепьохінці - як один в один – щуплі, низькі, з поганими зубами, з цигаркою між ними, із смородом перегару. І ким би не була та Ліза, але дала вона найменування цілому загону роду людського.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше