Розділ 38

Стрункі адміністраторки хоч і посміхалися Даніліну, але тримали дистанцію, були підкреслено ввічливі, розуміючи, що гість випадковий і не з номенклатури. Москвич прибув майже без речей й потребував десятків побутових дріб'язків. Він намагався завести знайомства, його проблеми, зрозуміло, вирішувалися, однак відносини не складалися.

По дорозі в профілакторій у магазині побутової техніки Данілін за двадцять вісім карбованців купив приймач «Кварц-404». Приймач, хоча й пробивав дірку у бюджеті, був самої низької, четвертої категорії. Але в нього мався роз'єм під антену, яку Данілін відразу зробив з віконної струни.

Службова машина надавалася Даніліну для потреб слідства, і детектив міг би її викликати по телефону з автобази міськкому й вихідного дня. Але часом він сідав у схожий на батискаф рейсовий ПАЗ і їхав у місто уздовж моря, через селища, що духмяніли стиглими помідорами.

На площі він зустрічався з Вікою. Олексій завжди дарував дівчині якійсь дріб’язок, який купляв неподалік у книжковій крамниці.

- Це що? - запитувала Віка.

- Новорічний подарунок, - відповідав Олексій якось на подібний кшталт.

- Але зараз же літо.

- А мені захотілося його подарувати зараз.

І вони гуляли – ішли до моря, сиділи десь на ослінчику, відправлялися в кіно.

Аркадій здавався Вікторії гарним, але все-таки звичайним парубком. З ним можна було б прожити життя спокійно, але нудно. Інше – Данілін. Від нього віяло московським одеколоном і взагалі столицею.

Мама вчила не довіряти чоловікам, відповідно Віка вважала, що має право на неправду заради свого щастя. Щоб не зустріти Аркадія, вона призначала побачення на Лівому березі, в Орджонікідзевському районі. Для Олексія це було скоріше зручно. Лівий беріг відстояв від інших районів на значну відстань й був немов іншим містом, зі своїми алеями й скверами більш пристосованим для романтики й прогулянок, ніж інший Жданов.

Данілін розповідав їй про Москву, про селище над ставками, про ліси, у яких ще зустрічаються живі партизани. Про гриби й електрички, про будинок батьків, побудований на пливуні. Про кювети, по яких жаби з ріки забираються у ванні кімнати.

Сам Данілін жив у Москві, на Кутузовському проспекті, кликав Вику в гості, розповідав про столичне життя, про недавню страшну авіакатастрофу зовсім поруч із будинком його батьків – усього чверть години електричкою. Загинула безліч людей, трупи розкидало на сто гектарів, але в радянській пресі майже не писали про трагедію.

Данілін розповідав про виставки, новинки, іноді незначні.

- До табельного пістолета йде така ж табельна кобура й страхувальний шнур, який також йменується тренчиком. Він довгий, шкіряний, вічно за кути чіпляється. Так мені приятель дістав англійський, пружинний, схожий на телефонний дріт до слухавки. І я деякий час боявся, що мені хтось зателефонує на службовий, а я замість трубки схоплю пістолет.

Віка засміялася:

- А я думала, боявся, що можуть зателефонувати на пістолет.

- А ти забавна.

- І ти теж.

- Іноді буваю.

Вони саме йшли по бульвару, прокладеному вздовж краю кручі, що піднімалася над морем. Унизу було селище, пляж. Уздовж бульвара пролягав невисокий парапет. І раптом Олексій підхопив Віку за талію, закрутив і поставив на цей парапет, так що вони виявилися приблизно одного росту. Чоловік упився в губи дівчині, і вона відповіла, відкрила ротик, висунула язичок…

Потім вони ще цілувалися кілька разів. Олексій був досвідчений, але Віка швидко вчилася. Усередині неї бушував березень.

І в пізніх сутінках вони розсталися з жалем.

Москвич, звичайно, не проводжав її додому, а відправляв на таксі, сунувши попередньо зеленого трояка водієві.

-

…Він повернувся в профілакторій, коли мир уже спав.

Шуміло море, співали цвіркуни, подекуди у вікнах горів вогонь.

У номері ще стояла майже денна жара, але вітер з моря приносив запах солоних хвиль.

Москвич виключив освітлення, але ще досить залишилося в номері сяйва від зірок і місяця. Він включив радіоприймач, настроїв хвилю й, до свого подиву, піймав «Тьмутаракань». Ведучий гумовим голосом віщав:

«…

- Невідомо звідки прибули заблудлі в часі студенти й прийнялися вмовляти князя замість церкви побудувати університет або хоча б станцію метро. Князь прийняв прибульців за волхвів, вигнав їх і про всяк випадок заборонив винаходити щось складніше самогонного апарата.

Студенти образилися й пішли не те в запій, не те в підпілля. Підбили ченців з Лаври рити тунелі для майбутнього метро.

Потім на заборах і стінах з'явилися написи: «Хай живе капіталізм і промислова революція – світле майбутнє людства!» Але прочитати написи ніхто не міг – грамотність тоді теж не винайшли.

…»

І хрипкий голос співав: