Розділ 35

Стояла мряка – фірмова ждановськая погода. Міжчасся, коли сонця не видно, небо залите, немов свинцем, але дощу немає. У цій погоді було небагато від безнадійності, вона була щось на кшталт середньоросійської туги, але із смородом бензолу з Коксохіма. Восени або навесні мряка могла триматися кілька днів, а то й тижнів.

Ще в мряці іноді виникали ждановські тумани, які походили на лондонський смог – волога конденсувалася на частках пилу, які тоннами викидали заводські труби. При такій погоді астматикам і туберкульозникам не було життя.

Але тоді мряка трапилася влітку, прямо з ранку. Спека різко спала, і всім стало страшенно хотітися спати. Але старожили знали: літня мряка звичайно закінчувалася до полудня.

Нічого не хотілося робити, і лінь намагалися розігнати за допомогою кави.

- Якась нефотогенічна нині погода, - помітив Карпеко.

- Що в нас із зустріччю з молоддю? - запитав Данілін , дивлячись на хмари.

Небо було низьким і сірим, однак же дощу не передбачалося.

- Працюю над цим, - відповів Карпеко, хоча й палець про палець не вдарив.

- А чому ми просто не можемо з'явитися до них додому?..

- Ні, з'явитися ми можемо. Тільки нікого там не застанемо. Хтось у таборі вожатим, хтось підробляє – корівники будує. Літо ж. Можна дочекатися осені, коли вони зберуться.

- А щоб їх разом зібрало?.. Ну, крім навчання. Якийсь концерт?.. Можливо, фільм?..

Карпеко покачав головою: «Чудову сімку» і «Вірну руку» крутили хоч і нечасто, але регулярно. До речі кажучи… Звичайно, після таких фільмів у молоді траплялися загострення – вони починали грати в ковбоїв. Молодші – з луками й духовими пістолями, старші – із самопалами. Але в той рік крутили усе більше комедії, і, стало бути, не кіно спровокувало крадіжку.

- Так що ж?.. - не вгамовував Данілін. - Цирк? Клоуна якогось?.. Бажаєте – випишу Карандаша з Москви?..

- На похорон когось свого вони зберуться, - задумливо відповів Карпеко.

- Ну ні, на таке ми піти не можемо…

Карпеко почухала потилицю:

- Є ще один спосіб…

-

Кар'єра спортсмена коротка взагалі, а футболіста -зокрема. Перевалило за тридцять – так, вважай, пора бутси на гвіздок вішати. Ну, воротареві ще можна постояти в рамці років п'ять, а то й шість. А далі-те що спортсменові робити? Цивільної спеціальності немає, або забута вона надійно, вчитися пізно. Можна, звичайно, піти в тренери, але на таку ораву де набрати стільки клубів, спортивних шкіл?..

Футболісти з іменем можуть підробити гастролями – начебто ветеранських матчів. Приїжджають, скажемо, заслужені майстри спорту в якийсь містечко, де футбольна команда грає в другій лізі й, нашвидку розім’явшись, проводять матч. Касовий збір ділиться навпіл з аборигенами.

І всім плювати, що ці матчі хоч і видовищні, але звичайно договірні. Тубільцям майстра дозволяють грати ефектно, відповідно місцеві намагаються не покалічити пенсіонерів. Розходяться з бойовою нічиєю, а після матчу приїжджі згасаючі зірки роздають автографи.

І от як сніг на голову обрушилося: у Жданові на стадіоні в парку Петровського буде зіграний матч. З місцевим «Новатором» поборються зірки світової величини, хоча й вітчизняного походження. Писали, що на матч запрошені Каштанов, Трояновський, Микола Кольцов, Віктор Канівський і сам Йожеф Сабо, Андрій Біба, Базілевич. Квитки надійшли в каси – торгували, як водитися, у стадіону й на головному вході в парк.

Досвідчені вболівальники поруч із плакатами, розклеєними на стендах і зупинках, кривили вилицю: запросити можна кого завгодно – але чи приїдуть вони?..

Але хтось наполегливо телефонував футболістам, зазиваючи їх у місто біля моря. Ні, не в Одесу. Так, на четвер. Ні, можна літаком – міліція оплатить квиток у ждановський або донецький аеропорт.

І свято футболу дійсно відбулося. Заграв марш, команди вийшли на поле. Справа була в робочий день, наприкінці щоденної спеки. І атаки двох команд йшли по правому флангу, хоча б частково прикритому тінню від трибуни.

Обійшлося без аншлагу. Втім, не дивлячись на будній день, уболівальників було більше, ніж на регулярних матчах. На вході контролерки з нудними обличчями перевіряли квитки, відривали корінці. По стадіону повідомляли: зберігайте квитки до кінця матчу – буде працювати контроль. Ну, а по завершенню гри зірки футболу будуть давати автографи. Контроль був незайвим – через ґратчастий забір бажаючі перемахували легко. А от про те, щоб зберігати квитки, можна було й не казати. Сам квиток, до слова, зовсім недорогий, після матчу ставав коштовним сувеніром. Підлітки квитки на подібні матчі зберігали довго – ховали в книги, клали під скло письмових столів

Між тим, Данілін і Карпеко зайняли місце в заскленій будці, де сидів диктор, який робив на матчі оголошення. Під будкою починалася мала трибуна, де звичайно розташовувалися почесні гості. А більша східна - відкривалася погляду спостерігачів, так само, як і все поле.

Гостей розглядали в бінокль, поперемінно передаючи його один одному.