Розділ 34

Із Сопіно «Волга» летіла, занурюючись в місто: повз ще сонні квартали п’ятиповерхівок, повз будівельні комбінати. За бетонними парканами діловито шуміли тепловози, а вітер шпурляв за огородження цементний пил, тому трава на вбогих газонах ставала сірою.

Потім відкривалася заплава, і в денну жару, що народжувалась, втручалася задушлива річкова вогкість. Приватні будинки й бараки, що залишилися від царату, приховували прохідні ворота та забори підприємств, але над партикулярними дахами, немов гірський хребет, піднімався завод, нагадував про себе щохвилини брязкотом і гуркотом. Із градирень валила біляста пара, яка відразу змішувалася із брудно-бурим димом доменних печей

На Доменній пропустили локомотив з дюжиною «вертушок» і через п'ять хвилин були на місці.

Карпеко очікував, сидячи на ослінчику. Після традиційних вітань він сказав:

- У нас вогнепальне поранення. Пустушка, напевно, але треба перевірити.

- Далеко їхати?..

- Та отут поруч. Дійдемо швидше.

Пустилися в дорогу по вузьких плутаних вуличках, де автомобілі не тільки б не роз’їхались, а просто застрягли між парканами. Маленькі будиночки на малюсіньких ділянках були врізані в схили крутого пагорба, і віконця дивилися на мир злодійкувато.

Після чергового повороту перед ними з'явилася лікарня. З низини вулиць вона чимсь нагадувала замок на пагорбі.

Карпеко знав дорогу. Пірнув у непримітні дверцята під сходами – пішли по темному коридору, який захаращували шафи, коталки. Пахнуло кров'ю, сечею, реактивами. По сходам піднялися на верхній п'ятий поверх. Наприкінці коридору на казенному стільці нудьгував міліціонер, почитуючи якусь книжку. Побачивши детективів, схопився на ноги, але Карпеко зробив знак рукою: усе нормально.

-

Зі свердленої болванки, дроту, шматка деревини й деталей дверного замка підліток спорудив однозарядний пістолет. Умудрився його випробувати, не скалічивши себе, а після тягав із собою усе більше для того, щоб покрасуватися перед дівчатами. І все було б нічого, але тікаючи від сторожів після нальоту на колгоспний сад, хлопчик дуже невдало перестрибнув через арик – саморобний запобіжник злетів з осі, і пружина наколола капсуль.

Куля ввійшла в ногу, і злодюжку відразу пов'язали сторожі лише для того, щоб відразу відправити в лікарню.

Був би пістолет заряджений злими макаровським боєприпасом, і куля б вирвала коліно, залишила підлітка калікою. Але в стволі був дрібнокаліберний набій. Рана виявилася мальовничою, кривавою, але зовсім безпечною.

І хлопець лежав у бинтах і сльозах, страждаючи не скільки від болю, скільки від передчуття зустрічі з міліцією.

І та з'явилася.

Зайшли двоє, були вони не у формі й без зброї. Один, який був простішим опустився на незайняте ліжко поруч із пораненим. Другий, одягнений скоріше не по ждановській погоді присів на підвіконні, хоча пустих ліжок у палаті вистачало.

- Виходить, любиш стріляти, - заговорив Карпеко. - В армії таким раді. Підеш восени в армію, якщо, звичайно, цим летом у в'язницю не сядеш. Але мені, чи знаєш, ти у в'язниці не потрібний. Я тобі сам продиктую, що писати, щоб там не виявитися. Але мені треба знати, звідки в тебе набої.

- Знайшов.

- Неправильна відповідь. Тоді тобі світить 222-га стаття – виготовлення й носіння вогнепальної зброї. Від двох до семи. Дадуть тобі, скоріше, два роки, зовсім як в армії.

- Я і зброю знайшов.

- Снову невірно. На деталях твої відбитки, на гільзі – теж. Давай уже, не томи.

Скрипнули двері, на порозі з'явилася медсестра.

- Дівчино, ми тут розмовляємо, - роздратовано відмахнувся Карпеко.

- А я тут працюю. Мені дренаж треба міняти. І часу в мене немає чекати, поки ви наговоритеся. Тут хоч би всіх до чотирьох обійти.

Данілін, тим часом, напівпосміхаючись розглянув дівчину. Тонкий халатик мінімалістично окреслював фігуру. Через жару під ним не було нічого, крім білизни й дівчини. Біла тканина облягала гарні сіднички, не занадто більші груди, широкі стегна. Ніжки, які халатик приховував лише до колін, були теж дуже й дуже. Картину довершувала миловидне трошки лялькове обличчя.

Карпеко подумки автоматично склав текстовий портрет, як вчили – від загального до деталей: ріст середній, обличчя кругле тип слав'янско-азіатський. Волосся пряме, каштанове, очі карі, ніс кирпатий, а губи, червоні…

Хоча ні, про червоні губи в школі міліції не вчили.

- Як вас звуть, дівчино? - запитав Данілін.

- Віка.

- Ми вже закінчуємо, Вікторія. Буквально дві хвилини, якщо ні – можете нас уколоти самою тупою голкою.

-

Підліток розколовся через дві хвилини.

Патрони йому подарував близький товариш, який виїхав з батьками до Тюменської області. Приятель ходив колись у стрілецьку школу, звідки й виніс із дюжину патронів.

- Ні, ну, припустимо, перевіримо, чи був такий у стрілецькій школі. І в Тюмень я запити напишу – нехай відпрацьовують, - міркував уголос Карпеко.