Розділ 31

У суботу Павло, добра людина, організував похід на річку.

- А чому не на море?.. - запитав Аркадій.

- Дивак ти. У вас на морі тому яблуку впасти ніде, галасливо. Кричати треба один одному, щоб почути. А головні слова кричати не будеш.

- Які ще головні слова? Із чого б мені їх казати? Та й на річці нормально не покупатися.

- Ну, це ніхто не знає, де й коли час цих слів прийде. Та й дивися от: на пляж їдуть купатися, а ми збираємося відпочити.

В останніх словах Павла був певний сенс.

Автобуси, тролейбуси, що йдуть на пляж – сущі душогубки. Скажемо, на Піщанку потрібно було добиратися з пересадками. Спершу на «Ікарусі»-«гармошці» восьмого маршруту їхали в Приморський район. Після «тринадцятим» - на селище Моряків. На цьому маршруті працювало що взимку, що влітку всього два звичайні «Ікаруса», і в пляжний сезон люди набивалися в них немов оселедці в банку.

«Шістнадцятий», що йде на Лівий беріг, був ледве більш комфортним. На Приміській автостанції, що на Восьмих прохідних, де в «шістнадцятого» була кінцева, автобус штурмом брали. Після такої поїздки народ на пляж прибував зовсім знесиленим.

Інша справа – ріка. Туди йшли пішки, їхали на велосипедах, зрідка вибиралися на автомобілях.

Аркадій і Пало зустрілися з Вікою й Валькой близько кінотеатру «Ювілейний» і відправилися за місто. Зрізали через Квартали, пішли уздовж саду. За селищем починався спуск у заплаву, яку за багато сотень тисяч, а то й мільйони років собі проторувала ріка. Втім, нині вона зовсім не здавалась спроможною на такий подвиг. Вона лежала в глибині долини, схована очеретами.

- А де тут купатися? - запитав Пашка.

Ідея сходити на річку була його, але місць він не знав, і дорогу вказував все-таки Аркадій.

- Це Перша річка. Тут не купаються, - пояснив Аркаша. - А ми на Другу йдемо.

- Так отут дві ріки?.. Багато живете.

- Так ні, ріка одна. Просто до закруту її називають Другою, а після нього – Першою. У закруті завод стоки скидає, тому на Першій не купаються, і тільки ледарі вудять рибу.

По мості перейшли через ріку, перевалили Тополину вулицю близько винзавода, і із кручі знову побачили ріку, але вже іншу, тільки-но торкнуту людиною. Та ще до обрію - поля, трошки – садів, і в полуденному мареві, удалечині – дахи будинків Старого Криму.

- Так куди підемо, командир? - запитав Пашка.

Купалень на ріці було небагато. Близько скіфської могили мався невеликий відсипаний пляж під вербами. Дітвора плескалася звичайно біля мосту, через який ішла дорога до колгоспної станції, садів. Але вибір був простий – кращою купальнею вважалася П'ятитрубка, до неї й відправилися.

Ішли по стежці серед трав, що виросли по коліно. Під вербою, яка схилилася над рікою, рибалив старий. Риба не клювала, а лише дражнила рибалку, шльопаючи хвостами й вистрибуючи біля того берега.

Хвилин через десять прийшли на місто. Назву пляж одержав від п'яти бетонних труб, по якійсь потребі перекинених через русло. До ріки спускалася круча, де на неабиякій відстані друг від друга розташовувалися відпочиваючі.

Місце знайшли легко під жерделею, скривленою ударами долі й непогодою. Розстелили підстилки, прийнялися роздягатися. Оскільки роздягалень отут не було, купальний одяг уже був на молодих людях.

На кручі відпочивало ще півдюжини компаній, і було зовсім не гомінливо. У когось муркотав транзистор, та компанія біля струмка, що збігав зі схилу, занадто азартно грала в карти.

У місті було повно подібних струмків і річечок, які, скоріше, докучали. Їх ховали під бетон, але вони нагадували про себе раптовими очеретами, брудом, який ніколи не висихав. Струмки торували шлях і пробивалися якось до круч, збігали по них до ріки. Без них Кальчик ризикував би зачахнути далеко від моря.

- Добре отут у вас… - сказав Пашка, відкидаючись на підстилку.

- А ти сам звідки?

- Я на цілині народився. Селище Знаменське. Воно якщо й було на карті, то недовго. Я, коли народився, відразу в журнал «Огоньок» потрапив з такими ж як я опецьками. Неначебто перші старожили цілинного краю, у сенсі, ті, хто там народився… Ну, а потім загубили край. Там і так, кажуть, не рай був, а після того, як людина прийшла – так взагалі…

- А що трапилося? - запитала Віка.

- Почали оранку – порвали дерен, і вітер став родючий шар виносити. Стали поливати – а води мало. Прийнялися качати морську воду. Засолили землю. Коротше, пекло. Я пішов в армію, а вертатися й нікуди. Селище кинули, будинки стоять, але ані електрики, ані води. Та й мати вмерла, а батька я не знав. От я й став бурлакою.

Зі схилу кручі, через розриви в лісосмузі було видно колгоспне поле, засаджене кукурудзою. Часом чувся перестук коліс. То через сади, повз давно висаджений пороховий склад локомотив тяг чани зі шлакjv для того, щоб висипати їх близько гранітного кар'єру. Поїзда ходили днем і вночі, і в темряві раптом над кар'єром спалахувала криваво-червона заграва, від якого ставало світле навіть у передмістях Жданова.