Розділ 29

Залізничний вокзал своєю штовханиною й лементом чимсь нагадував базар у гіршій його частині. І, хоча, новий будинок станції відкрили тільки два роки тому, часом і в ньому не вистачало місця для всіх бажаючих.

Тільки що відправився 96-ой московський потяг, і ще не встигнули роз'їхатися проводжаючі, як уже почали очікувати прибуття 95-го зі столиці. Крім зустрічаючих по розігрітому перону бродили бабусі, які пропонували кімнату внайми й шофери, які промишляли приватним візництвом. Держава їх не сильне любила й навіть боролася, але міліція на вокзалі дивилася на них крізь пальці – і без них вистачало лиха.

З’явившись на вокзалі, Карпеко, вслухувався в стукіт коліс, у лайку диспетчерів. Дорога вабила.

Сергій пройшов від приміських кас до пішохідного мосту, що нависав над шляхами, зупинився, роздумуючи: йти далі або піднятися наверх, щоб оглянути станцію з висоти. Але, так і не надумавши нічого, повернув назад. У будинок вокзалу ввійшов через міліцейську дільницю.

Усередині теж було багатолюдно. Біля автомата з газуванням стояла черга, а от у буфеті ніхто нічого не купував – станція була кінцевою, і потреби в провіанті не було. Майбутні пасажири ще переварювали домашні страви, ті, хто приїхали – смакували святковий обід із нагоди завершення мандрівки.

На другому поверсі намагалися додзвонитися по міжміському зв'язку. На третьому – ті хто очікував, нудьгували на незручних фанерних кріслах.

Слідчий пройшовся повз кіоск, з якого, передчуваючи нудьгу, майбутні мандрівники змітали газети - свіжі й не дуже.

Вже втративши надію, Карпеко знову повернув до кімнати міліції. Наприкінці проходу був ще один зал, де половину стени займала заворожлива для дітей схема шляхів сполучень. Під нею стояли настільки ж цікаві дитині довідкові автомати. Біля кас традиційно юрбився народ, і в скупченні людей, вірно, звивалися спекулянти – але Карпеко шукав зустрічі не з ними.

У протилежної від кас стіни стояли автоматичні камери схову. Зал же розділяли всі ті ж незручні крісла. І от на одному з них… Карпеко не повірив своїм очам. В одному із крісел сидів схожий на пенсіонера дідок, якого, здавалося, найбільше займав кросворд, надрукований у газеті. На колінах старого лежав невеликий і сентиментальний букетик конвалій, чий аромат зовсім не відчувався в духоті вокзалу.

Комусь могло показатися: старий чекає свою бабусю з далекої дороги. Комусь, але тільки не Карпеко.

То був Кагул – злодій відомий по ждановським мірилам, рецидивіст, який згідно чуткам нібито зав'язав.

Карпеко зупинився, і з пару хвилин стежив за злодієм, себе не видаючи. Але Кагул немов відчув спостереження, завовтузився в кріслі, обернувся. Посміхнувся слідчому. Приховувати знайомство стало зайвим. Оскільки Кагул своє місце не покинув, Карпеко підійшов сам і опустився поруч на пусте крісло.

- Оце зустріч зустрічей! Ніяк вийшов на промисел, Станіслав Ігнатійович?

- Господь із вами, - відповів Кагул. - Навичку треную, та й годі.

На полях газетки були написані цифри групами по чотири.

- Ти чув, що стрілецький тир обнесли в Іллічівському районі? - запитав Карпеко не затягуючи бесіду.

Кагул коротко кивнув.

- Хто це такий розумний, ти, звичайно, не знаєш, - припустив слідчий. - Ну, а якби знав – то не сказав би.

Тут відповіддю було мовчання. За їхніми спинами затріщав механізм автоматичної камери схову. Карпеко обернувся: здоровань-фізкультурник ставив спортивну сумку в гніздо. Коли Карпеко повернувся назад, на полях газети з'явилося ще чотири цифри.

- Тільки от тобі для відомості, - продовжив Карпеко. - Набої будуть шукати ретельно, думаю, люди зі столиці. Перевернуть нагору дном усіх.

- Не знаю, начальник, не знаю. Чесно не знаю й не чув нічого. Не з місцевої братви це. Може, хто ломом підперезаний, може – залітний. Самі бачите, - Кагул вказав на громадян, які юрбилися біля кас. - Отут прямо Вавилонське стовпотворіння.

Саме зашуміло в репродукторах, присутні припинили розмови, завмерли, немов хтось їх зачарував. У тиші, що утворилася, черговий повідомив, що й без того флегматичний 95-ий затримується. Мара спала, зал багатоголосо й невдоволено загудів, хоча подібні запізнення були цілком природні.

На вулиці, між тим, заскрипів вщерть набитий тролейбус. Із його відчинених дверей, з’явилися нові пасажири. Поруч зупинялися таксі, з них виходили мляві від спеки мандрівники, забирали речі. Діти в кульочках везли гарні мушлі, їх батьки – сувеніри й фрукти, на які щедро Приазов'я. Дами, що прибули без нагляду чоловіка часом відбували несучи, самі того не знаючи, дитину від випадкового коханця.

Ну, а провідники набивали рундуки динями й кавунами, які дуже вигідно здадуть торговцям десь на Бутирському або Рогожському ринках Москви.

- Але якщо раптом промають набої у ваших, ти вже настав на шлях істинний, - попросив Карпеко. І вам легше буде, і мені – чого кривити душею. Та й ти б не пустував, не спокушав долю.

- Спасибі за попередження. Я саме думав у Мінеральні Води прокотитися. Але раз ти мені раду дав, я тобі теж дещо поясню. Набої украсти – це тобі не хату баризі винести. Украсти набої – це половина справи. А от справа – це те, навіщо набої знадобилися. Добре, щоб це були все-таки залітні, тому що коли піде стрілянина – я вам, начальник, не позаздрю.