Світлофор на перехресті проспектів Ілліча й Металургів був нещадним до пішоходів. Перехожий, який стояв у краю тротуару, встигав на зелене світло перейти вулицю тільки бадьорим швидким кроком. Якщо ж людина йшла неспішно, через флегматичність або хворобу не встигала – їй доводилося затриматися на острівці безпеки між трамвайними коліями. Ще допомагали дорогу перейти трамваї, у яких зупинка була точно поруч із переходом. Вагоновод відчинила двері – і незалежно від сигналу світлофора, потік машин завмирав.
Проспект Ілліча був широкий, але машин по ньому йшло небагато, а пішохідні переходи дійсно розміщалися не кращим способом. І трударі, які поспішали на зміну, звичайно зневажали світлофором, переходом і правилами дорожнього руху.
Тому, збираючись на новосілля, Аркадій зрізав дорогу через двори, перейшов проспект біля палацу культури «Іскри» і з'явився на автостанції, що густо пахла дизельними вихлопами. Звідси до приміського автовокзалу ходили «дев'ятнадцяті» - громохкі, але шустрі «ЛіАЗи». У робочі дні ранком і ввечері юрби радянських громадян заповнювали салон ущерть, випробовуючи його й двері на міцність. Але у вихідні в автобусі навіть залишалися сидячі місця. Втім, і сам автобус у таки дні їздив рідше й повільніше.
Коли Аркадій зайшов на автостанцію, «дев'ятнадцятий» вже стояв біля платформи, пасажири заповнювали салон, а водій одержував якісь папери в диспетчерській.
Юнакові дісталося місце сидяче, хоча й не у вікна.
Скоро автобус рушив, виїхав на проспект Ілліча. У народі жартували, що проспект Ілліча названий аж ніяк не на честь вождя світового пролетаріату, тому що проспект Леніна в місті вже був, а на честь іншого Ілліча, а саме Леоніда.
У зупинки близько прохідних «Ждановважмаша» автобус ледве не збив, пішохода, який перебігав дорогу в неналежному місці, потім повернув на Карпінського й пішов далі.
Вся справа була в тому, що після переходу в майстра коло спілкування Аркадія змінилося, та й взагалі – звелося майже тільки до друга Павла. Зі старих друзів залишився, мабуть, тільки Ханін. І на новосілля Аркадія запросили скоріше по звичці.
Квартиру новосели чекали давно, але до її заселення виявилися не готові. Варто було б заздалегідь купити меблі. Тільки гроші, які відкладали на неї, ішли на інші потреби. Та і якщо купити, скажемо, меблеву стінку, де її зберігати без квартири?
Тому гості несли в подарунок якусь непотрібну меблеву дурницю. Аркадій, думаючи недовго, купив у господарському недорогу настінну лампу.
Автобус проїхав Червоний міст, став підніматися по Новоселівці, і незабаром, тріскотячи залізним потрухом, зупинився на проспекті Будівельників.
Двір новобудови був невпорядкований, валялися залишки будівельного сміття, по якому з ентузіазмом стрибали діти. Біля деяких під'їздів розвантажували меблі, вносили їх в будинок, галасливо тягли по сходових прольотах – у новобудові ліфти дружно не працювали.
З вікон відкривався гарний краєвид на поля, однак же, згодом тут виросте чергова багатоповерхівка, і пейзаж звузиться.
Власника квартири Аркадій знав непогано – їм був Костя Кіор з відділу головного механіка, у міру пробивний юнак зі Старого Криму.
Землі, на яких нині стояло місто, у часи Катерини Другої були віддані грекам, які вийшли з Криму. І, крім цього народу, довгий час ніхто тут не мав права селитися. Після – інородцям дозволили будувати хати на окраїні. Потім грецький привілей був зовсім скасований.
Після революції, а, особливо, після війни міську грецьку діаспору розмило остаточно. Але з автостанції, що біля «Іскри» ходили автобуси, як то казали жартівники, «у Грецію». Так називали Приморське, або по-старому – Сартану й Старий Крим. Там дотепер у побуті розмовляли грецькою мовою, втім, не досить схожою на нинішню мову мешканців Пелопоннесу. При цьому, побут згаданих селищ якось віддалявся й друг від друга, обростаючи своїми традиціями, формуючи свій мізерний етнос. Якщо в місті з’являвся якийсь Каци або Клафас – був він, скоріше, із Приморського, а Старий Крим щедро давав миру Кіоров і, скажемо, Коссе.
А от дружина Костянтина була міською, саме зі слов'ян, які з'явилися пізніше. Дурепа Юля закінчила якийсь технікум і нині трудилася в електроцеху. На її миле личко заглядався у свій час і Аркаша, але спершу не зважився підійти, а після в його житті з'явилася Марія.
Порожня квартира обманно здавалася просторою, була гучною й світлою.
Наявний меблевий гарнітур хазяїв, крім подарованого гістьми, складався з півтораспального ліжка й півдюжини стільців. Тому для застілля виявили кмітливість: з петель були зняті двері в зал, покладені на цеглини, знайдені у дворі, і на них були виставлені частування й випивка.
- Ми так в гуртожитку виходили з положення, - сміючись, пояснив Костя.
Чоловіка пили горілку, жінки – «Ведмежу кров».
- А от був у нас випадок ще в гуртожитку. Зайшов якось на кухню, а в каструлі хтось бігуді кип'ятить. Я вертаюся в кімнату, кажу, мовляв, люди зовсім зголодніли, суп варять із бігуді. Ну, ми почистили картопельки, лучка, петрушки й туди все… У каструлю!