Розділ 19

…Вона подзвонила по старому номеру Аркадія, запитала Лефтерова, хоча відмінно знала, що кабінет він свій звільнив. Розігравши подив, розговорила молодшого Лєгушева, прийнялася фліртувати. Той відповідно був не проти легковажної розмови. Бесіда переросла в обопільне бажання зустрітися, що й відбулося незабаром.

Владлен добре вмів залицятися, умів він також подобатися. На побачення він прийшов у всьому світло-кремовому, і букет із червоних троянд на цім тлі виглядав красиво, багато. Дівчині ще був припасений дарунок – крихітний флакон парфумів у витонченому й дотепному впакуванні.

На третьому побаченні Маша йому віддалася.

Знову був помірковано гарний букет із трьох троянд, подарунок, сеанс у кіно – саме крутили свіжу стрічку «Втеча містера Мак Кінли».

Висоцький співав про квиток та третій клас…

На екрані миготіли шикарні закордонні авто, салони, реклама. І щоб подивитися на цю пишноту набився повний зал. Фільм вийшов у прокат ще взимку, але багато хто йшли на фільм вдруге, втретє. До того ж, у місті стояв курортний сезон, тому всі квитки були продані ще за три години до сеансу.

Але Маша й Владлен зайняли кращі місця: Лєгушев ранком зайшов у міськком партії й забрав квитки, заброньовані про всякий випадок по номенклатурній квоті.

З кінотеатру вийшли в сутінках, гуляли по набережній, і Владлен розповідав про Москву, про Ленінград.

Потім недовго посиділи на терасі ресторану «Приморський», який стояв між пансіонатами на схилі азовських круч. На рейді в хлібної гавані загорялися корабельні вогні. Із пристані сходили останні пасажири прогулянкових катерів. Останнім пришвартувався катер, що прибув з Єйська. Позбувшись живого вантажу, екіпаж гасив у салоні вогні й вів свій корабель на стоянку.

… З ресторану вийшли на початку одинадцятої, і у викликаному таксі Лєгушев назвала свою домашню адресу. Марія не заперечувала.

Він жив у новобудові на зручному третьому поверсі – один у двокімнатній квартирі. Вигляд квартира мала хоч і пристойний, але не цілком обжитий, незатишний.

- Тобі сюди кішку треба, - сказала Маша оглядаючись. Після випитого в ресторані вони перейшли на «ти».

Він промовчав.

На румунському кухонному гарнітурі вони пили болгарське сонячне вино. Тепер Лєгушев розповідав про Польщу, де він один раз був, і про Югославію, куди не потрапив, але колись обов'язково поїде.

Випили на брудершафт, потім, як велить звичай поцілувалися. Поцілунок затягся, став більш жагучим…

Перший раз Лєгушев оволодів дівчиною прямо на обідньому столі, перекинувши при цьому пляшку вина. Маша не була незайманою, але віддавалася невміло. Зате Владлен брав її жагуче, і з кожним поштовхом стіл голосно бив по стіні. Частота ударів не залишала розбудженим сусідам сумніву в причинах походження гуркоту. Цей шум веселив Марію, а Владлен впивався своїми перемогами й владою. Він прибув у чуже місто, відняв у людини його місце, посаду, навіть жінку. Світ належав йому.

Шум був недовгий, і після вони пили каву. Потім продовжили тілесне єднання в більш підходящому місці: незважаючи на холостяцький статус, Лєгушев завбачливо поставив у своїй опочивальні двомісне ліжко.

- Ти розбудив у мені жінку, - шепотіла Маша.

І, звичайно ж, брехала…

-

…А на третій день Світлана Панасівна вмерла.

У модельному цеху сколотили з лежаних дошок труну, оббили її чорною тканиною. Лєгушев розпорядився з автобази виділити автобус.

Сусідки обмили покійницю, обрядили, замовили поминальний обід на отримані від Аркадія гроші.

Сімейний стіл, який бачив усі свята: і проводи Аркадія в армію, і його зустріч, і сімейні посиденьки, нині був знову розсунутий – а на ньому лежала покійниця з однією товстою свічею, немов торт для смерті. І смерть ще тут. Вона з'їла основне блюдо, і вибирає – ким би закусити.

А десь близько години дня у вівторок труну з мамою опустили в землю на аеродромовському цвинтарі поруч із батьком. Стояла приголомшуюча спека. Потім присутні пішли на поминальний обід у їдальню повз галантерейну крамницю, біля якої стояла бочка із смачним і прохолодним квасом. Біля бочки майже все затрималися, випивши півлітра-літр колючого й крижаного напою.

Повернувшись із поминок, Аркадій насипав собі борщу, звареного ще покійницею. Їв його із черствим хлібом, плакав, і сльози падали в миску.

Потім прийшов із пляшкою горілки Павло, він наливав другові справно, мало говорив, але багато слухав.

- Вона скаржилася на слабість раніше, - корив себе Аркадій. - Якби раніше виявили… Адже навіть не попрощалися! Були б зв'язки й гроші, може бути, і врятували. А в нас ні того, ні цього. От як на світі жити після цього?

- Бути бідним – це, звичайно, життєва підлість…

Аркадій раптом згадав, що на Новий Рік мама із усіх дироколів у будуправлінні зсипала паперову потерть, приносила Аркадію замість конфетті. Від цього спогаду він завив, заридав.

Горілку пили із гранованих склянок. Їх знайшли на лоджії, серед нехитрого скарбу, зібраного покійницею. Поруч із коробкою наповненою господарським милом, яке від часу вже пересохнуло й потріскалося, стояв ящик зі звичайними гранованими склянками, припасеними на гіпотетичне весілля Аркадія. Але склянки знадобилися для іншого.