Розділ 18

Наступного дня Світлана Панасівна йшла з магазину й раптом у самого під'їзду знепритомніла. Її підняли, поклали на ослін, привели в себе, викликали «Швидку». лікар, який приїхав, поміряв пульс, зробив укол, поскаржився на надзвичайну жару й виїхав.

Посидівши з приятельками ще з годинку, Світлана Панасівна знову знепритомніла, уже міцно – не допомогли ані нюхальні солі, ані уколи, поставлені знову прибулим доктором.

І, незадовго до приходу сина з роботи, її все-таки забрала швидка. Бабусі на лавочці біля під'їзду, як водиться, знали все, крім головного. Жодна стара шкапа не здогадалася запитати, куди повезли Світлану Панасівну.

Аркадій, викликавши таксі, став об'їжджати лікарню за лікарнею й знайшов маму лише через три години у прийомному спокої п'ятої міської лікарні, іменованої Куйбишевською.

- Чому вона тут?.. - запитав Аркадій у медсестри. - Чому ще не в палаті?

Та невиразно знизала плечима. Як потім розповіла Валентина, неждана пацієнтка була для всіх зайвою: відділення переповнені, діагноз їй ніхто не міг поставити. І, визначивши, що пацієнтка скоріше не по його відомству, лікар передавав її менш щасливому колезі. Робочий день підходив до завершення, і безпритульну пацієнтку повернули в прийомний спокій.

- Як так? - бушував син. - Людині погано. А ви! Тварини!

- Парубок, заспокойтеся… – втомлено відповідала медсестра. - А то міліцію викличемо.

- Та хоч пожежних! - відповів Аркадій, але лють зменшив. - Дайте книгу скарг.

Такої у лікарні не виявилося. Тоді Аркадій зажадав побачити старшого. Його теж не найшлося. В безпорадності Аркадій з таксофона, що висів між першим і другим поверхом, набрав Віку – чому він не догадався про це раніше?..

Телефон задзвонив у десятій годині, коли родина вже подумки відходила до сну. Трубку підняла Віка.

- Слухаю?

- Віка… - Аркадій був так наляканий, що дівчина не відразу впізнала його голос. - Віко, допоможи?.. Віко, усе погано!..

- Ти що, когось убив?..

Вона майже вгадала.

…Вислухавши Аркадія, вона веліла тому залишатися на місці й прийнялася дзвонити вже сама. Незабаром на сходах, що вели до таксофона, з'явилася Валентина. Вигляд вона мала при цьому сонний і злегка скуйовджений. Але суть проблеми вона, не дивлячись на плутаність мови Аркаші, уловила швидко й чіпко, кивнула й відправилася до хворої. Їй вистачило погляду, скороминущого торкання зап'ястя Світлани Панасівни, щоб скласти свою думку. Потім вона покликала санітарів, і вже через чверть години коталка їхала порожніми й темними алеями лікарні.

Ніч уже освіжила повітря, десь шуміли машини, ревів компресор на заводі. За квартал на кривих рейках гуркотав трамвай.

Коталка проїхала повз морг і незабаром вкотила в прийомний спокій іншого відділення. Тут було тихо, тьмяно горіло світло в коридорах, у палатах. Хвору прийняли, відразу визначили в палату.

- Ну, усе, до ранку відпочивай, - розпорядилася Валентина. - Однаково доктор раніше ранкового обходу не з'явиться.

- Але як же…

- Прийде в себе – їй допоможуть. А гірше вже не буде. Приходь ранком – кажу тобі.

Забравши Аркадія за руку, вона вивела його немов дитину з будинку, на повітря. Той освіжив хлопця, але й змусив згадати про те, як він утомився. До дому було близько, і Аркадій дійсно пішов до себе. Він провалився в сон, тільки-но торкнувшись головою подушки.

Прокинувся без будильника, сподіваючись, що події вчорашнього дня були дурним маревом. Але, заглянувши в кімнату матері, зрозумів, що це не так. Він не пішов на роботу, а побіг у лікарню.

Аркадій поспішав по тим же алеям, якими везли маму вночі. Нині в піжамах по стежках гуляли пацієнти, але було навряд чи гучніше, аніж уночі. Аркадій згадував дорогу й зупинився лише біля корпуса, немов налетів на невидиму стіну: над входом значилося: «Онкологічне відділення».

Аркадій оглянувся: чи немає помилки?.. Ні, пряма алея не давала йому шансу завернути не там. Йому залишалося лише пройти у двері.

-

У прийомному спокої лікарні, немов у залі очікувань, сидів Аркадій. Вийшов доктор, сумно знизав плечима:

- Оперувати? Пухлина вже не операбельна.

Мама була ще жива, хоча й без свідомості. Він ридав біля її ліжка, поки були сльози. Сам немов виявився пацієнтом лікарні. Його відвідували друзі. Приходив Павло, розповідав про завод: від імені друга він написав заяву на свій рахунок, і тепер Аркадія могли не хвилювати прогули.

Втім, тоді його не хвилювало ніщо, крім матері. Він би й забував їсти, якщо б Віка не нагадувала йому про це. Вона носила йому каші й бутерброди. Заходила й Валя. Звичайно давала йому таблетки, від яких повинне було полегшати. І якщо вони приносили полегшення, то як би йому було важко без них?

Лікарі казали Аркадію, що вони роблять усе, що в їхніх силах. Але юнак у цьому сумнівався: з ординаторської часом було чутно, як там азартно грають у доміно. Від останньої ілюзії Аркадій позбувся, коли маму, яка так і не отямилась, спробували виписати додому.