Розділ 16

Знайти у селищі злодійську малину – простіше нікуди. Якщо за забором є голубник, а з вікон грає Висоцький, Візбор, і, останнім часом, Аркадій Сєвєрний – скоріше всього, у дворі свої дні коротає колишній арештант. Та що там: часом здається, якщо побудувати в чистому полі голубник, завести турманів, включити «Альошка жарив на баяні…» - поруч відразу почне крутитися два-три злодія.

Для міліції такі місця – зовсім не секрет, усі колишні в’язні – під особливим наглядом. Звичайно, до арештанта забрідають кореша. Але, оскільки місце це відоме, зі зброєю сюди не заходять, крадене не зберігають.

На центральних вулицях будинок злодія ви не побачите. Злодії тяжіють до плутаних вуличок, до задвірків. Можливо, тому що не бажають популярності. А, може, справа в тому, що всякий арештант, відчувши волю, стає мандрьохою, у якого в крові прагнення петляти й блукати.

Увечері Павло повів Аркадія, Віку й Вальку на Річковий – селище, яке прилаштувалося між стародавніми шлаковими відвалами й рікою. Здавалося, шлакова гора повинна була захищати селище від графіту й гару, який летів з боку заводу імені Ілліча. Замість цього вітер скидав з рукотворної гори на дома й городи шлаковий пил, гостра окалина часто попадала в очі. А зі сходу селище накривало димом з «Азовсталі», несло задушливі хмари вапняної суспензії із заводу залізобетонних конструкцій.

Землі на Річковому селищі не вистачало, тому вбогі домішки тулилися на жалюгідних клаптиках землі, петляли вулички, які намагалися не називати іменами партійних діячів, щоб цим не принижувати гідність заслужених номенклатурних працівників.

Чужинцеві було важко знайти потрібний будинок, міліція не могла з'явитися тут непоміченою. Але отут зникнути можна було легко, а поруч гуркотала залізниця, нагадуючи про мандрівки.

Але Павло знайшов шлях до потрібного двору. Той був обгороджений високим глухим дерев'яним парканом, такими же були хвіртка й ворота. Веселощі, що шуміли за парканом, трохи затихли, коли Пашка постукав у хвіртку. Хазяїн визирнув через щілину поштової скриньки, хвіртка відкрилася, впустивши гостей, і веселощі відновилися.

За столом, поставленим під аркою, розмістилося людей сім, включаючи хазяїна, але залишалося досить місця, щоб посадити гостей. Начебто Аркадій впізнав одного-двох людей з тієї компанії, що була з Павлом у пивний на автостанції, але впевненості в тому не малося. З одним з гостей Аркадій перетнувся поглядом і, здається, здригнувся, тому що праве око того мало якесь дивне забарвлення: на сірій райдужці була світло-руда пляма. І здавалося, немов зіниця була залита кров'ю.

Ніхто не запитав хто вони – цілком було достатнє того, що їх привів Павло. Відповідно, ті, що прибули, не поспішали з розпитами.

На табуретці магнітофон крутив бобіни з магнітною плівкою, зовсім доречно співав Аркаша Сєвєрний про горілку та єралаш в думках.

Новим гостям відразу налили: чоловікам горілки, дамам - червоного домашнього вина, потім випили це під дріб'язковий тост.

Хазяїн будинку являв собою щось середнє між індійським йогіном і прадавнім християнським святим. Улітку рибалив, бив птаха із саморобного арбалета, в іншу пору року заради дармового тепла й деякої зарплати працював кочегаром при якійсь котельні.

Напівдозвільний спосіб життя давав можливість віддаватися міркуванням. Він розумів сумбурність і необов'язковість тосту й, наливаючи гостям по другий, вимовив:

- Усякий тост можна здавити до мінімуму. Замість того, щоб казати: «Я бажаю випити…», скажемо, « за жінок», « за дружбу», ще за щось, слід казати просто: «Я бажаю випити!», тому що навіщо це лицемірство?

За столом було гучно, чоловіки багато говорили про спорт: звичайно, про Олімпіаду, що почалася, у Монреалі. Згадували й минулий чемпіонат Європи по футболу, однак менше, бо СРСР у фінальну частину не пробився, у Югославію не поїхав.

- А Паненка, Паненка як гол-то забив! - у хмелі згадував гість із золотими зубами.

- Фраєр твій Паненка! - заперечував йому сусід. - Гарний форс дорожче грошей, але тільки пенальті забити багато розуму не треба. Це Віммер красиво пробив іспанцям у чвертьфіналі. Через себе!

- Те не Віммер був, а Хеннес! Віммер йому спасував.

Смалили поруч, відійшовши від стола до винограднику, щоб не псувати димом смак страв.

Коли Аркадій встав розім'яти ноги, він розчохлив «ФЕД-3», запросив сфотографувати на пам'ять, але пропозиція ентузіазму не викликала.

- Тоді мене з Вікою сфотографуй, - попросив він Павла.

Той кивнув і зняв парочку на тлі пересічної саманної стіни:

- Посмішку!

Заграли «Сім Сорок». Барабани в колонках стукали рівно, і здавалося, що це не музика, а хтось часто вибиває килим.

Знову постукали, хазяїн відправився відкривати, і у двір увійшли два діда. Перед дідом, який був молодше, хазяїн будинку залабузнився. За столом пронісся шепіт:

- Сам Кагул завітав.

Ким був другий старець, ніхто не знав, поки його не відрекомендував Кагул: