Розділ 12

Гастроном мав якийсь нудний номер, але в народі йменувався «Дзеркальним» через безліч дзеркал, які були вправлені в стіни. Різнобарвні стекла й осколки дзеркал складали численні мозаїки. І хоча типовий по проекту магазин перебував у пересічній п’ятиповерхівці, відбиття й відбиття відбиттів візуально розширювали торговельний зал, але й начебто множили юрбу.

Тільки не відняти: цей магазин в Іллічевськом районі був самим значним. І що суттєво – перебував майже по дорозі Карпеко.

Пішовши зі служби, Сергій заглянув у крамницю. Витративши два гривеника, купив буханець хліба, зайшов у молочний – там саме з підсобки вантажники гаками тягли зварені зі сталевого дроту ящики. У них дзенькали молочні пляшки. Якимось чином молоко вислизало з них, і шлях з підсобки був залитий білястою рідиною.

У відділ була черга: дві пари молодих людей, які купували морозиво, за ними три бабусі й втомлена жінка, яка, вочевидь, зайшла в магазин по дорозі з роботи.

Продавщиця отоварювала швидко. І свої дві пляшки кефіру Сергій одержав за дві хвилини, поклавши їх в авоську з чудернацьким запахом. Після – дворами вийшов на вулицю Блажевича. Пройшов повз будку годинникаря. Напроти «Попелюшки» і галантерейної крамниці стояв кіоск «Союздруку», у якому для дітей малися надувні кульки, значки, марки, перекладні картинки. Лежали кулькові ручки й інша канцелярська дрібнота. Але основним предметом продажу була продукція друкована: газети, журнали. Іноді стояли книги, які роками не знаходили свого читача. Зі сторінок товстих літературних журналів молодь зазивали, приваблюючи романтикою й трошки грішми, на північ і в Сибір – будувати, скажемо, БАМ, тягти газогони. Молодь їхала неохоче, тому що відомо вже було, що зароблені гроші в тих краях можна хіба що пропити від навколишньої туги й невпорядкованості.

Тут дарма було шукати «Техніку - молоді» або «Юний технік» - ті розходилися по підписці, та й взагалі, щось популярне з кіосків звичайно розметали за день, рідше – за два.

Але цей кіоск був провінційним по міських мірках, і часом там можна було купити щось гідне. У той день Карпеко примітив квітневий номер «Навколо світу» - друкували його божевільним тиражом у два з половиною мільйони, і громадяни не встигали розкупити всі екземпляри. Журнал продавали вже зі знижкою в п'ять копійок, і Сергій дістав з гаманця два сороківці, гривеник і п'ятак, зсипав на пластмасове блюдце. Кіоскерка, було, простягнула пальці до дріб'язку, але гривеник відкинула.

- Чоловіку, не хуліганьте.

Сергій монету замінив, забрав журнал і пішов геть, задумливо обертаючи в руках десять болгарських стотинок, як дві краплі води схожих на радянський гривеник.

Припустимо, така монета в колекційному змісті становила інтерес тільки для дітлахів. І до украденої на заводі колекції могла не мати жодного відношення. А могла й мати. Ясно, що стотинки Сергію одержав на здачу в молочному відділі «Дзеркального» - до нього останній дріб'язок Карпеко витратив на хліб. Продавщиця розраховувалася тим, що в неї було зверху, тим, чим розплачувалися попередні покупці. Не можна було виключати підсліпуватих бабусь – вони могли підхопити монетку де завгодно й не помітити, що на ній. Але вірогідніше за все, їй розплатився якийсь із хлопців, які купували морозиво. А може, це був і зовсім невідома Карпеко людина.

Що це міняло? Так нічого. Номер телефону викинутий, молодих людей він бачив тільки зі спини, і приводу не було їх запам'ятовувати.

-

Морозиво їли в невеликому скверу між будинками. Поруч стояла будка шевця, від якої неабияк пахнуло гумовим клеєм. Зараз майстерня була закрита, але з неї чувся дзенькіт склянок і тужливий спів. Швець пив з годинникарем. Завтра в них робота буде буквально валитися з рук. Швець ще якось зможе працювати, але годинникар із тремтячими руками буде профнепридатним.

- А от знаєте, - став розповідати анекдот Аркадій.- На таджику завжди три халати. Коли нижній зотліває, він обсипається, а зверху таджик новий халат накидає.

Анекдот був старим, суперечив духу інтернаціоналізму й дружби народів, не те щоб смішним, але дівчини для ввічливості посміхнулися.

Денне світло каламутніло. Сонце йшло на захід, але до темряви було далече.

- Дівчата, дайте номер телефону? - запитав Пашка.

- Номер телефону? Це можна. Він у нас короткий і запам'ятовується легко. Дзвони «Нуль-Два», - відповіла Валька, перебираючи простеньке пластмасове намисто в себе на шиї.

Бежеве плаття дівчини теж було простим, без прикрас і кишень, немов скроєним з одного шматка щільної тканини. Аркадій раптом подумав, що кров на цій світлій тканині виглядала б гарно.

Він навіть оглянув Валентину, очікуючи побачити на матерії кармінові плями, але їх не було. Однак, у вирізі на оголеному плечі дівчини юнак помітив родиму пляму, що нагадує Францію.

- Ну дайте телефончик, - продовжував Павло. - Вам що, шкода?.. А ми вам свій номер дамо.

- А нам він навіщо?..

- А раптом станемо у нагоді?.. Раз уже стали. Раптом треба буде вас рятувати від дружків… прооперованого.

- Дружків я його не боюся. Із двома-трьома я впораюся, а зграями їм постійно ходити незручно.