Розділ 10

Жданов – місто гарне, якщо, звичайно, не відволікатися на інші краї. Але коли ж ви живете між домом і роботою, щодня ви бачите те саме, і, відповідно, краса ця приїдається.

Карпеко останні три роки далі Донецька не виїжджав і, до речі, вважав обласний центр до неможливості дурним і некрасивим. Однак же, мотаючись із обов'язку служби в передмістях і кварталах, Сергій визнавав якусь красу Жданова. Просто на неї варто було глянути з іншого ракурсу.

І, бувало, раннім ранком, стоячи в затягнутих туманом водах Другої річки, вдихаючи аромат, жерделі, що розпустилась, Карпеко відзначав, що весна чудесна, повітря свіже й приємне, природа пробуджується. І життя, загалом, прекрасне, якщо не звертати увагу на труп, витягнутий з води.

Вже не сказати, коли в цьому районі трапився перший злочин. Імовірно, у ті часи наші предки були кошлаті, і одна доісторична людина вбила іншу доісторичну людину якось невигадливо через якусь дрібницю. З тієї пори по річці витекло багато води й бруду. Людина втратила волосяні покриви, але вбивати не перестала. Стала робити це більш витончено, втім, не особливо вибираючи привід для вбивства.

Однак, у той день трупів не було.

Сергій витратив день на пророблення версії з відпочиваючим. Хтось міг приїхати до моря, зняти кімнату, а потому стати чиєюсь жертвою, виявитися розчленованим. У цієї версії було два слабкі місця. По-перше, кімнати знімали, звичайно, сімейні пари або парочки, що їх зображують - останнім такий відпочинок був особливо зручний: ніхто не запитував паспортів. По-друге, приїжджого можна було вбити по сотні мотивів, але навіщо ж розчленовувати?..

Сергій пройшовся по приватному сектору, поговорив з людьми. Ті, хто здавали кімнати на літо, популярності не шукали, але їх знало ледве не все селище. На жаль, приватного сектору по району було забагато. На щастя, Карпеко знав, у кого можна було запитати.

Проте пошуки дали мізерно мало: потрібна категорія осіб серед квартирантів була відсутня.

А коли ввечері Карпеко знову з'явився на службі, черговий зупинив його й протягнув листок паперу:

- От, просили, щоб ти передзвонив. Не представилися.

На аркуші був написаний п'ятизначний телефонний номер і більш нічого.

Сергій кивнув, миттєво оцінюючи ситуацію: номер був заводський. Той, хто дзвонив не представився, але й не побоювався, що трубку візьме хтось іншій. Отже, у цього абонента був власний кабінет. Це був якийсь начальник, але не занадто великий, оскільки директор заводу й особи до нього наближені дзвонили б начальникові районного відділку. Виходив рівень начальника цеху або його заступника. Подібних знайомих у Карпеко не було. Можна було знайти заводський довідник, погортати його. Але Сергія це не цікавило.

- А ще просили передати, що для тебе є халтурка, - посміхнувся черговий.

Халтурку могли запропонувати всякій радянській людині. За «пів-літру» токареві могли замовити петлі на гараж. Сантехникові – поміняти труби. Виходило, що слідчому теж могли якось запропонувати підробити. Але в Країні Рад підзаробляти на стороні міліціонерам було протипоказане. Все-таки не Дикий Захід.

І, зім'явши папір, Карпеко кинув її в урну, але не потрапив

- Їм треба – нехай і передзвонюють.

- Не розкидався б, - зауважив черговий. - Може, важливий папір.

- Папери такого розміру важливими бувають нечасто. Хіба що купюри.

- Ще в житті бувають моменти, коли важливий будь-який папірець…

- Теж вірно. Але отут інший випадок.

-

Вийшовши з районного відділку, Карпеко зрізав шлях через лікарню й відправився на Тихий ринок. В Іллічевськом районі було багато подібного – непримітного й тихого. Здається, начебто стоїть звичайна низка п’ятиповерхівок. А за ними, у дворах, прихована автостанція, завод, ну й знову ж – ринок.

Торгувати на Тихому ринку починали засвітла, але найбільше народу там сходилося біля вечора – коли перша зміна й контора із заводів ішли додому. Пенсіонери пропонували свіжу зелень, діти тягли лантухи з кукурудзою, наламаною в полях. Стояли лафети з баштанними. Несли цебра із черешнею й вишнею - оббризканою колгоспною й червивою хазяйською. Лежали різнокаліберні ядра абрикос і жерделі. Однак же, було потрібно дивитися, у кого купуєш, тому що жерделі могли бути зібрані на аеродромівському цвинтарі.

Торгували, втім, і свіжатиною, рибою. Молоко й сир продавали зрідка.

Трошки підторговували залізними товарами та якимось одягом, що густо пахнув нафталіном.

Знали про ринок переважно місцеві, того й ціни продавці отут установлювали не сподіваючись на залітного дурня-курортника. Відповідно покупець менше торгувався, ніж на Центральному або Колгоспному ринках.

Звичайно, при ринку була вагарня. А з нею під одним дахом – наливайка, куди й зайшов Карпеко. Продавець отоварював прагнучих густим червоним вином. Сергій поверх короткої черги попросив пиво, якого на прилавку не було. Однак же, у холодильнику, що займав кут підсобки, для особливих гостей зберігалося пів-ящика. Карпеко був дуже особливим гостем – він знав таємниці й гріхи.