Розділ 9

На проспекті Металургів за продуктовим магазином «Прогрес» рили котлован під новий будинок. А ліворуч і праворуч від п'ятиповерхівки, де магазин містився, вже стояло дві висотки. У лівій перебував якийсь трест і квітковий магазин. Треба сказати, що цей магазин усіх генсеків і зміни влади пережив без особливих втрат і досить довго розміщався на тому ж місці.

Продуктовому повезло менше. Замість нього відкрився меблевий, після – універсам і банк. Банк прогорів, а крамницю замістила забігайлівка. Не без втрат переживали десятиліття перукарня й господарський, розміщені поруч. А отут у мороз і жару, у кризи й рідкі часи підйомів продавали квіти, землю й горщики.

Але про продуктовий пам'ятали. Наприклад, іменували вибудувану дев'ятиповерхівку «за Прогресом» навіть у ті роки, коли від продуктового й сліду не залишалося. Якщо на якійсь ітерації в тієї п'ятиповерхівці з'являвся продуктовий – його нарікали тільки «Прогресом».

«Школярику», що розміщався в правій дев'ятиповерхівці, повезло менше. І вже мало хто згадає про нього. Там торгували канцелярією – від ластиків за три копійки до друкарських машинок. У куті стояли горни, запилені прапори, кілька бюстів Леніна. Втім, досить жваво розходилися піонерські краватки, тому що піонерія раз у раз їх рвала й губила.

Ближче до каси на вітрині лежав самий ходовий товар – зошити й дешеві кулькові ручки. Подалі – ручки пір'яні, дорожче, гарніше. І якщо в заводі в когось із начальства ставався день народження, колеги, недовго думаючи, дарували дорогу пір'яну ручку. Ті у керівництва не затримувалися. Їх шпурляли на нарадах у провинених або просто від роздратування - у стіну. Тому у крамниці завжди був стабільний ринок збуту, хоча в СРСР це мало кого хвилювало.

Володимир Никифорович сам купував подарунки в «Школярике», але йому дарували інше. Він був нумізматом-аматором. І всякий, хто вертався із закордонного відрядження, привозив шановній людині жменю монеток і пишнобарвні купюри скромної коштовності. Втім, певні нумізматичні рідкості малися й у цього аматора: американський сталевий цент, п'ять марок із НДР, присвячених Отто Лілієенталю. Але перлиною колекції було дві рейхсмарки, викарбуваних в 1934 році до якогось ювілею Шиллера. Цю монету Володимир Никифорович показував лише особливо наближеним, та й то у хвилини одкровення.

Були й вітчизняні монети – банальні ювілейні рублі, дріб'язок, викарбуваний при Сталіні або навіть до революції.

Колекція без витівок зберігалася на двох тацях з дуропласта, узятих з їдальні. Щоб на монети не сідав пил, таці були поставлені за скло серванта.

І от уже не запитати, чому начальник цеху тримав їх на заводі, а не дома? Може тому, що на заводі в свідомому стані він перебував більше, ніж удома. Тому що більшість тих, кого він вважав друзями, також були тут, на підприємстві.

-

Той день нібито починався звичайно. Близько семи ранку Володимир Никифорович під'їхав до цехової контори на своєму бежевому «Москвичі». Піднявся по сходах, поговоривши пару хвилин на площадці другого поверху із прибиральницею. З підвалу задушливо парило. Нічна зміна з бані йшла додому, відповідно перша денна, відзначившись у табельній, квапилася передягтися.

Закінчивши розмову, начальник цеху піднявся у свій кабінет. Пів на восьму очікувалося проведення внутрішньоцехового рапорту, щоб вже на заводському селекторі о восьмій годині Володимир Никифорович міг говорити про трудові здійснення нічної зміни, і про те, що перешкодило виконати план.

Але цехова нарада в той день скасувалося, а на заводському селекторі Володимир Никифорович сидів, як на голках і відповідав невлад.

Після селектора повернувся до кабінету, біля якого вже зібралася юрба. Начальник цех бажав, щоб побачене годиною раніше виявилося марою, але ні – двері в кабінет були акуратно віджати заступом, який зняли з пожежного щита поверхом нижче.

Заступ лежав поруч, залишений за непотрібністю.

- Що стовпилися? Гайда працювати!

Юрба зашуміла, засувалася, переформатувалася. Але, здається, ніхто так і не пішов.

Володимир Никифорович про щось пошепки сперечався з начальником варти. Потім, закінчивши справи в залі нарад, заглянув головний інженер, знизав плечима й відправився геть, до авто.

До полегшення Володимира Никифоровича цеховий парторг зазивав колектив на політінформацію в Ленінську кімнату.

Рухаючись у юрбі, Аркаша сказав Павлу:

- Довідаюся, що це ти – уб'ю.

- Командир, так що ти! - натурально обурився Павло. - У нас гуртожиток вночі закривають. Та як би я зміг?..

Зайшли в Ленінську кімнату, драпіровану червоною матерією. Від надлишку людей відразу стало задушливо. Жінки зайняли сидячі місця, чоловіки розмістилися навколо стін. Тут зібралася переважно цехова контора, оскільки Ленінська кімната, звичайно ж, не вмістила б усіх, хто працював у цеху. Поруч із Аркадієм став Ханін, який прибув сюди з інженерного корпусу по якійсь службовій необхідності з оберемком креслень під пахвою.

Передбачалося, що подібний захід відбувається на всіх дільницях заводу, у майстернях і підсобках. Але робітники нехтували подібною дурницею. На цю вільність усі дивилися крізь пальці, тому що на збори витрачалась безліч людино-годин, а оплата робітником ішла відрядна. Контору ж становили почасовики, і для них не мало особливого значення, де проводити робочий час.