Розділ 8

…Раптом заводський шум перекрив рівний електричний рев.

Паша, ледве не упустивши гайковий ключ, здригнувся, оглянувся по сторонах. Але інші робітники продовжували трудитися, і лише деякі глянули на годинники. Тим часом, відгукуючись на заклик, запрацювали інші ревуни – близькі й далекі. Механічна зграя начебто щось оплакувала, сумувала.

- Що це? - запитав Павло. - Тривога?..

- Оповіщення перевіряють, - відповів Аркадій.- По понеділках опівдні завжди гудуть.

Насправді: цивільна оборона нагадувала про своє існування, заодно сповіщаючи городян, що обідній час настав. Іноді, під час планових навчань ревуни включали й в іншу годину. Однак же, щоб не було паніки, раніше городян попереджали з радіоточок. Але мешканці Жданова не панікували, навіть не почувши попереджень. Якби війна почалася зненацька, і почулися розриви бомб, громадянин спочатку списав шум на якийсь заводський техпроцес.

У полуденному реві було щось від атавізму, від тих біляреволюційних часів, коли в трудового класу не було будильників, а був гудок – один на всіх.

-

У цеху було жарко.

Різці, пилки, свердли, мітчики рвуть шкіру металу. Ллється змазуючо-охолоджувальна рідина на рани заліза, відразу випаровується. Електромотори приводять у рух коробки передач. Через зняті кришки картерів було видно, як розприскуючи масло, обертаються шестірні.

Тому в цеху постійно висів жовтуватий туман, який конденсувався на склі, на тілах, на одязі. Нормувальник міг простояти зміну, навіть не доторкнувшись до деталей, але ввечері йому доводилося змивати з тіла маслянистий наліт.

Від масла постійно хотілося пити. Корпус місцевого сатуратора був зварений з оцинкованого заліза й потихеньку іржавів на стиках. Іржа могла офарбити рідину в рудий колір, тільки не встигала – воду випивали швидше. Оксид заліза осідав пізніше в нирках, неспішно отруюючи роботяг.

Наприкінці прольоту, там, куди звичайно відганяли на ремонт мостовий кран, у величезного гвинторіза посипалася коробка передач.

Аркадій зі своєю бригадою ремонтників прибув на місце, і, оглянувши ушкодження, розподілив людей. Наймолодшого відправив за кресленнями в техбюро, когось – за відсутнім інструментом. Потрібно було дрантя, потрібний був гас для промивання деталей. Хто залишився - прийнялися неспішно розбирати коробку передач.

Верстат цей йменувався «тисячним» - за відстань від центру шпинделя до напрямних. Теоретично точити на ньому можна було болванки до двох метрів у діаметрі, а, якщо поставити люнети – довжиною в десять метрів. Болванку відразу могли точити два токарі, і рухалися вони уздовж станини на спеціальних платформах, до яких були приладжені крісла.

Такий токарський верстат був у цеху один. Та й на весь завод подібних агрегатів було – на пальцях однієї трипалої руки можна було перерахувати. Саме собою, про аварію доклали Старому. Той з'явився, мовчачи глянув на поломку, Аркадію пожав руку, але іншим лише кивнув. Незабаром убув.

Хвилини через три в кінець прольоту примчалися Володимир Никифорович і Владлен Всеволодович.

- Де Старий?.. - запитав начальник цеху замість «здраствуй».

- Був, виїхав, - відповів на правах старшого Аркадій.

- Що ти йому сказав?..

- Він нічого не запитував. Що я міг йому сказати?..

- Грубіяниш, Аркашо, - поморщився Володимир Никифорович.

- Аж ніяк.

- Коли пустите верстат?

- Та дня за три й пустимо, якщо шпиндельні підшипники на складі будуть. Отут передню бабку пересипати треба.

Владимир Никифорович роблено здивувався:

- Які тобі три дні? Завтра цей верстат повинен працювати! Ти мене зрозумів, Лефтеров?

- Вам треба, щоб він шпинделем крутив, або щоб на ньому деталі різалися? Його добре швидко не зробити.

- Ти не забувайся, ти нині – майстер! - скипів Володимир Никифорович. - Ти про верстат ясно чув?

- А ви мене почули?..

- Ти якого на мене репетуєш? - витріщив ока начальник цеху.

Аркадій дійсно кричав: інакше не виходило розмовляти в металообробному цеху, де чотири прольоти були набиті брязкотом, вереском, гуркотом.

- Щоб завтра! Ти мене чув?.. Завтра! Цей верстат повинен працювати.

Аркадій подивився на Лєгушева, але той, стоячи за спиною начальника, залишався безмовним.

- А якщо ні - то що? - раптом понесло Аркадія. - Звільните?.. Ну, тоді верстат ви й до наступного місяця не полагодите.

- Повередуй мені отут – так ще й з майстрів мені вилетиш. Ти кажи, та не заговорюйся! - але раптом сам замовчав, насупився й пішов геть.

Заступник шморгнув за ним.

Робота ж у верстата припинилася. Аркадій стояв, немов обпльований, опустивши руки. На нього мовчачи дивилися товариші по роботі. Мовчання перервав Пашко.

- А чого це він сказав, мовляв, «ще й з майстрів»? А звідки командир ще вилетів?