Розділ 7

Павло дійсно не затримався у квартирі. У понеділок він подав документи до заводського відділу кадрів. Оскільки на заводі Аркадія знав усякий собака, вже після обіду Павло одержав ліжко в гуртожитку підприємства.

Житлоплоща розміщалася під дахом п’ятиповерхівки, тому в приміщенні було пекуче до одуру. За вікном шуміла вузька вулиця, між будинками гралися діти з Будинку Молодого Фахівця – гуртожитку більш упорядженого. Туди селили працівників для заводу потрібних або тих, у кого були не занадто великі зв'язки. Фахівці старіли, виростали їхні діти, самі ставали фахівцями – але розселяти ці родини не квапилися.

Кімната Павла була розрахована на чотири людини, втім, стояла порожня наполовину. Крім Павла в ній жив ще один обрубник, який працював у ливарному цеху. Одержував він неабияк, але робота вимотувала його до краю. І, повернувшись у гуртожиток, він падав на ліжко й спав. Прокинувшись, робив чай і сумно курив. У вихідні – або пив горілку, або їхав у село у двадцятьох кілометрах від міста, де жила його родина.

На поверсі було два туалети – чоловічий і жіночий, малося дві кухні, на плитках яких вічно горіла газова квітка

Павлу дісталося ліжко із продавленою сіткою, худий матрац і сірі казенні покривала із синім штампом.

- До зими дадуть ковдру!- посміхнувся Пашка. - Будемо жити, командир.

- Вибач, що так скромно.

- Та дурниця! Бувало гірше. А тут сам собі хазяїн – пішов, коли захотів.

Аркадій не відразу зрозумів, що мова йде про в'язницю.

У магазині господарських товарів купили каструлю, сковорідку, в овочевій сітці – зморшкуватої картоплі, у продуктовому – горілки й хліба. Ще в трилітрову банку купили квасу – дивно смачного по літній жарі.

Картопельку посмажили й з'їли під горілку, відзначаючи новосілля.

Згадували армійську службу, те, як Павло кидався за командира в бійку, а той його всіма правдами й неправдами рятував від гауптвахти. Після – перейшли на особисте.

- А ти по світу катаєшся? Тобі б зробитися розсудливим пора, одружитися?..

- Не буду. Не прагну одружитися, - відповів Пашко. - Припустимо, знайду якусь, одружуся. А вона почне старіти, товстіти, бурчати, щоб я на молоденьких не дивився. А так я вільний, на кого хочу – на тих і дивлюся. Сам ти чого не одружився?..

- Збирався, та от розсталися…

Паша почухала потилиця.

- А, так, ти щось говорив. Що там з бабою твоєю?..

- Не називай її так…

- Ну, добре, з подругою? Пішла до іншого?

- Вона говорила, що прагне побути одна.

- Так кинь. Пам'ятаєш, монголи казали: дівчини – як мавпочки: поки не схоплять за наступну гілку – попередню не відпустять.

- У Монголії немає мавп. Я жодної не бачив.

- Ха! Ти ще скажи, що самих монголів не бачив! Слухай, є ділова пропозиція: Нумо вистежимо нового коханого й поламаємо йому ноги!

У відповідь Аркадій покачав головою.

- А чого ні? - образився приятель.

- Ну… Дівчини люблять хворих. Доглядають за ними.

- А ми йому ще ніс зламаємо й вуха! Потвору ніхто не любить – я тобі це обіцяю, командир.

Аркадій лише відмахнувся – так з'ясовувати відносини здавалось неналежним.

-

У будній день після роботи сходили за двадцять копійок на кіно в «Ювілейний». Пашко спробував познайомитися з милою контролеркою, яка перевіряла при вході квитки.

- Дівчина, а вам говорили, що ви схожі на Людмилу Гурченко? Ви, напевно, у кінотеатр пішли, тому що…

- Чоловіче, проходите, не створюйте чергу, - зрізала контролер, хоча за ними й не було нікого

- І вам доброго дня… - упокорився Паша.

Зал практично пустував, на екрані герої нудно сперечалися, як треба працювати, перевиховували захребетників. Позаду хтось цілувався, і Павло навіть декілька разів оглядався, але в темряві нічого не побачив.

Після, сидячи на огорожі шкільного палісадника, з паперових стаканчиків їли найдешевше морожене, куплене в продмазі поруч. У дитячому садку напроти скрипіла гойдалка. По трубі шкільного стрілецького тиру бігали хлопчата, інша компанія ганяла м'яч на кам'янистому футбольному полю.

На трансформаторній підстанції фарбою було виведено «Rock is dead», хоча в цій країні рок ще й не народжувався.

День томно хилився до вечора. Повз, дрібно цокотячи підборами, пройшла дівчина.

- Дівчина, дозвольте познайомитися? - кинув їй Павло слідом.

- З незнайомими не знайомлюся! - відповіла та й навіть не обернулася.

- Так що за день такий… - знизав плечима Павло й продовжив задумливо. - А платять у вас на заводі мало… Не в образу тобі – але мало. От я в Якутії, пам'ятаю, на зиму підрядився. Так там була зарплата – дай боже кожному. Хоча за зиму змерзнув – рік потім відходив.