Одного разу в Лемберзі

– Штайнова дочка, значит? – Сергій Михайлович клацнув запальничкою, прикурив сигарету. – Как зовут?

– Ганна.

Нащадок журналістів в третьому поколінні. Мультилінгва з двома вищими. Саме те для роботи в бульварній газеті.

– Слушай, Нюра, – мій новий бос затягнувся ще раз, – я, конечно, уважаю твоего отца. Легендарный обозреватель и мастер слова, что и говорить. Но ты молодая, без опыта. Наверняка хочешь о великом писать, но о великом, Нюра, уже никто не читает. О нем ютуб-каналы ведут, а дети в садике не космонавтами стать хотят, а блогерами – чтоб о космосе рассказывать, сидя дома перед экраном смартфона. Читать продолжает только горстка отключенных от сети аутсайдеров, и им мистику подавай. Масонские заговоры там, паранормальные явления. Чтобы печатное слово было как египетские письмена: загадочно, витиевато, а между столбцами текста голые бабы папирус собирают. Понимаешь?

Я кивнула. Не повідомляти ж йому, що ієрогліфи Єгипту каталогізували ще в двадцятому столітті, а оголені жінки серед квітів – це про минойски фрески.

– Сейчас байка об одном коворкинге ходит, Нюр, все местные знаменитости там в свое время зависали. Как и алкоголики с суицидниками. Тот, кто туда вошел, обратно выходит не всегда, но если выходит – то из грязи в князи, так говорят. Сходи, посмотри местность, сделай пару фото – зря, что ли, фотоаппарат в сумке носишь. 

Він викинув сигарету – іскра чиркнула по асфальту, потім дістав мобільний і скинув мені геометку.

– Напишешь годную статью – возьмем в штат. И нос не вороти от темы, мой тебе совет. Не все то золото, что блестит, детка.

Взагалі я прямо зараз могла не вибираючи виразів відмовитися від його пропозиції на чотирнадцяти різних мовах, включаючи дві мертві, але замість цього знову кивнула. Залишитися без роботи і повернутися в квартиру до іменитих батьків, звідки втекла відразу після випускного, зовсім не хотілося. Хотілося самій приймати рішення та нести за них відповідальність. І зібрати грошей на заповітні курси з мистецтва фотографії.

– Bene, – голос мій був твердий. – Буде вам стаття.

–Я тебе не Беня, а Сергей Михайлович, – строго відповів начальник. – Давай вперед, за материалом.

Таємничий коворкінг знайшовся на одній з найстаріших вулиць міста. Два поверхи кам'яних стін з вікнами, забраними гратами, вінчав черепичний дах з іржавим флюгером у водостоку. Кам'яна кладка дихала такою старовиною, що я не втрималася і провела долонью по щільно притесаним один до одного круглякам.

– Так і будеш в дверях стирчати? Туди або назад, нужбо!

Я відійшла в сторону і обернулася. Щось високе, з вогненно-рудим волоссям та ременем сумки поперек зеленого светра штовхнуло двері і безстрашно зробило крок в напівтемний коридор коворкінгу. Ноги перед входом ретельно витерло.

Довелося відкинути сумніви та йти слідом. Lasciate ogni speranza, voi ch’entrate. Назад шляху немає.

Коворкінг виявився теплим та затишним. Робоча зона була обставлена ультрасучасними меблями на фоні кам’яних стін і вікових книжкових полиць. У корінців фоліантів, освітлених сонцем, танцював пил; запах старовини змішувався з ароматом кави, що спускався сюди з другого поверху через отвір гвинтових сходів. Я присіла за вільний стіл біля вікна, розкрила ноутбук і приступила до роботи.

Primo, історія будівлі. Пошуковик підказав, що особняк належав родині Шпренгерів, і два століття до війни в ньому розміщувалася єдина в місті аптека. Останній нащадок будівлі, хтось на ім'я Isaac, зник безвісти під час чергового бомбардування, і приміщення віддали під госпіталь, а після війни – під бібліотеку. П'ять років тому більшу частину книг перевезли в університетський корпус, і щоб особняк не пустував, в ньому організували коворкінг. Який після кількох дивовижних збігів обзавівся містичним ореолом.

– Куриш? – чоловіча долонь з акуратним манікюром лягла на мій стіл.

– Не курю, – зізналася я долоні і глянула на її власника, чоловіка зі щирою посмішкою і в діловому костюмі з голочки.

– Підемо тоді каву пити, журналіст. Ти вже дві години очей від монітора не піднімаєш.

– Як ви здогадались…

– Погляд у тебе особливий. Відкритий, чіпкий. І фотоапарат під рукою, – мій співрозмовник глянув на чохол Nikon поруч з ноутбуком, – щоб диво сфотографувати. На жаль, дива тут ніякого немає, зате є відмінна кава і купа чуток, які я на правах місцевого старожила тобі розповім. Йдемо, я пригощаю.

Я піднялася і ​​простягнула руку.

– Ганна. Взагалі я фотограф, журналістика – це тимчасово.

– Гнат, – він потиснув мою долоню. – Тимчасовий агент з продажу нерухомості, а взагалі письменник. Наближаюся до завершення свого роману в стилі іронічної антиутопії, над яким декілька років тут просидів.

Каву на другому поверсі варили таку пекельно міцну, що від першого ж ковтка у мене потекли сльози. Гнат за роки роботи звик до місцевої кухні, тому записав вологий блиск дівочих очей на рахунок своєї харизми і з захватом розповідав про те, хто саме пліч-о-пліч з ним просиджував у коворкінгу штани. Мовчазний бариста, нині власник великої мережі кав'ярень по всієї країні. Розвесела тамада, яка за два дні до свого весілля раптом пішла в монастир. Студент юрфаку, який потрапив до в'язниці за крадіжку зі зломом. Стріт-арт художниця, чиїми роботами раніше милувалися на стінах під'їздів, а зараз їх можна побачити в видатних європейських галереях.