Ніч у саванні

Ніч у савані

Стадо йшло саванною. Слони періодично зупинялися біля невеликих озерець, відпочивали, а потім рушали далі.

На одній зі стоянок наші слоненята так захопилися грою в хованки, що зовсім не помітили, як стадо пішло вперед. Вони вправно ховалися поміж високої трави й сміялися, не звертаючи уваги ні на що довкола.

Зазвичай дорослі слони йшли повільно й неквапливо, тож діти завжди встигали їх наздогнати, навіть якщо трохи захоплювалися грою. Але цього разу малюки не помітили, коли старші рушили далі, а дорослі були впевнені, що слоненята ось-ось їх наздоженуть.

На савану поволі лягала ніч. Сонце сідало, розфарбовуючи рівнину всіма відтінками жовтого й червоного.

Слони часто робили нічні переходи, бо вдень було надто спекотно.

Коли втомлені слоненята повернулися на місце стоянки, вони зрозуміли, що відстали від рідних.

— Ой, ми захопилися грою і не помітили, як стадо пішло! — зойкнула Неллі.

Хлопці озиралися навсібіч, сподіваючись побачити сліди або силуети слонів. Але сонце вже майже сіло, і довкола нічого не було видно.

— Доведеться ночувати тут, — схлипнув Том. — Уранці вони помітять, що нас немає, і повернуться.

— А може, нам спробувати їх наздогнати? — запропонував Тим.

— І куди ти підеш? — запитала Неллі. — Слідів не видно. Ми підемо — заблукаємо, і тоді нас взагалі ніколи не знайдуть.

— Ти права, — погодився Том. — Нам треба чекати тут.

— Де будемо ночувати? — спитав Тим.

— Мені здається, краще біля он того баобаба, — запропонував Том. — Там буде зручно, і ззаду ніхто не підкрадеться.

Неллі й Тим погодилися.

Саванна повністю занурилася в темряву. Сонце сіло, і слоненята відчули, як їм стало самотньо й трохи лячно. Вони вмостилися під баобабом, притулившись одне до одного.

Раптом почувся шурхіт — це шакали йшли на водопій, і пісок тихо шелестів під їхніми лапами.

— Мені трохи страшно… — прошепотіла Неллі, тулячись міцніше до хлопців.

— Не бійся, — сказав Том. — Ми тихо посидимо, і нас ніхто не помітить.

Щоб відволіктися від моторошних звуків нічної савани, він пошепки почав розповідати вигадану історію.

Раптом почувся різкий шум. Діти здригнулися. Але Том підвів очі й тихо засміявся.

— Не бійтеся, — сказав він. — Дивіться: це гілки. Вони переплелися і ляскають одна об одну від вітру.

Раніше такі звуки не лякали, бо поруч завжди були батьки.

Невдовзі слоненята заснули.

Прокинулися вони від теплих сонячних променів, які так і норовили залізти в очі.

— Ранок! — вигукнула Неллі. — Скоро наші повернуться по нас.

— Так, — сказав Том. — Ми пережили ніч, бо трималися разом.

Раптом із високої трави вийшли їхні батьки.

— Ось ви де! — вигукнула мама Тима.

— Ви молодці, — сказав тато Тома. — Що не пішли вночі нас шукати. Залишилися на місці — і ми легко вас знайшли.

— Відтепер, — додав тато Неллі, — коли ми рушатимемо далі, будемо трубити, щоб ви нас чули. Не губіться більше — ми дуже хвилювалися.

До баобаба підійшли й інші слони зі стада.

— Домовилися! — хором сказали слоненята.

Том замислено додав:

— Добре, що ми вирішили

залишитися разом і не блукати вночі.

Продовження пригод у п'ятницю