Слоненята і джерело у горах

Слоненята трохи заблукали в савані — але ось вони знову з нами 🐘

Слоненята і джерело в горах

Якось непомітно у савану прийшла посуха.

Усі водойми поступово міліли й зникали, а рослини без води почали гинути.

Стаду, в якому жили наші слоненята, ставало дедалі важче знаходити воду й їжу.

Тож доводилося йти все далі й далі.

— Ох, — сказав якось Том, — я втомився. Ми постійно йдемо, йдемо, а кінця-краю не видно. Я знудився і дуже голодний, — шмигнув він носом.

— Ой, не нуди, Томе, — відповів Тим. — Це ж пригода! Постійно нові місця.

— Ой, дивіться! — вигукнула Неллі. — Там старий Хом щось розповідає. Ходімо послухаємо.

І троє слоненят побігли до найстаршого слона в стаді.

Хом знав безліч історій. Він часто розповідав про свої пригоди, але іноді починав говорити нісенітниці — мабуть, від старості.

Цього разу він говорив про старе далеке джерело, яке нібито живиться не дощами, а водою з-під землі.

— Та це ж нісенітниця, — фиркнула Неллі. — Як це — вода з-під землі? Невже таке буває?

— Не перебивай! — захоплено обірвав її Тим.

— От тобі аби пригоди, — пробурмотіла Неллі.

— А якщо це правда? — замислився Том. — Тоді ми врятовані. І зможемо дожити до сезону дощів. Я думаю, це джерело треба знайти.

— Ну що, знову шукати те, чого не існує? — скептично сказала Неллі.

— А давайте послухаємо, що вирішать старші, — спробував помирити друзів Том.

Слоненята підійшли до батьків, які зібралися в купу й обговорювали почуте.

Більшість дорослих думали так само, як Неллі, — не вірили. Але були й ті, хто, як Тим, вважав, що хоча б спробувати варто.

І тут Тим не витримав і зробив те, що дорослі не дуже схвалювали, — втрутився в розмову.

— Вибачте, але мені здається… — почав він.

Його одразу зашикали, та раптом уперед вийшов тато Тима.

— Не перебивайте малого, — сказав він. — А раптом щось слушне скаже? Діти іноді бувають дуже спостережливі.

— Ну добре, — погодилися дорослі. — Нехай говорить.

Тим прокашлявся, відчуваючи себе важливим і трохи розчуленим — адже тато заступився за нього й назвав спостережливим.

— Якщо вірити опису Хома, — сказав він, — то ми десь неподалік від цього джерела. Ми ж майже дійшли до гір. Подивіться.

І справді — слони, змучені спекою й голодом, навіть не помітили, що вже майже впритул підійшли до гір.

— Тому я пропоную, — продовжив Тим, — щоб ми прогулялися околицями. Ви почекаєте тут. Якщо до завтра нічого не знайдемо — рушимо далі.

— Ну що ж, — зітхнув один із тих, хто не вірив у джерело. — Нехай сходять. Хоч енергію на щось корисне витратять.

Так слоненят відпустили обшукати околиці стоянки — з умовою, що вони далеко не підуть.

І наша смілива трійця вирушила в путь.

Вони вийшли зранку й спочатку пішли на захід, ближче до гір.

Сонце піднялося високо, і слоненята відчули втому та спрагу.

— Я втомилася, — першою сказала Неллі.

— Я теж, — додав Том.

— Я теж втомився, — визнав Тим, — але ми мусимо йти далі. Води поблизу немає.

— Почекайте, — раптом сказала Неллі, уважно оглядаючи відроги гір. — Мені здається, он там якась ущелина. А може, це просто тіні так падають…

— Якщо ущелина, то там можна сховатися від сонця і трохи перепочити, — сказав Том. — Ходімо.

Здавалося, що ущелина зовсім поруч, але довелося пройти чимало.

Нарешті, ледве тримаючись на ногах, слоненята дісталися до неї.

Між скелями справді пролягла глибока тріщина, і всередині було прохолодно.

Слоненята виснажено розтягнулися на холодному камінні.

Вони пролежали так якийсь час, але Тим не втримався — підвівся й пішов досліджувати ущелину вглиб.

— От непосидючий… — зітхнув Том.

— Ага, і де він тільки сили бере, — додала Неллі.

Раптом Тим повернувся. Він виглядав дуже збудженим.

— Друзі! — вигукнув він. — Я знайшов воду!

— Де?! — стрепенулися слоненята.

— Там далі, зі скелі б’є струмок!

— Ох… — здивовано сказала Неллі. — Зовсім як у розповіді старого Хома. Невже це правда?

— Ходімо! — радо вигукнув Том. — Нарешті нап’ємося!

У глибині ущелини вона розширювалася, і з однієї зі скель справді бив струмок. Навколо буяла зелень.

Слоненята кинулися до води, пили холодну воду й бризкалися одне на одного.

— Стоп! — раптом сказав Том. — Ми тут радіємо, а наші всі страждають від спраги. Треба швидко привести їх сюди.

— Є ідея, — сказав Тим. — Вийдемо з ущелини і потрубимо разом. Наші почують і прийдуть.

Так і зробили. Слоненята вийшли до входу в ущелину й почали голосно трубити.

Втомившись, вони лягли відпочити.

А згодом прокинулися від гуркоту десятків ніг — це їхні рідні поспішали до них. Адже зазвичай трублять, коли є небезпека, а діти про це не подумали.

Дорослі дуже хвилювалися.

Коли стадо дісталося ущелини, всі побачили слоненят живими й неушкодженими.

— Фух… Ну і налякали ж ви нас, — сказав тато Тима. — Що сталося?

— Ми знайшли джерело, — відповів Тим. — А назад іти сил не мали, от і покликали.

Так усі разом вони пережили посуху, оселившись біля джерела.

Бо щоб вижити, іноді треба уважно послухати старших.

А раптом їхня історія — не зовсім вигадка.

Наступна пригода у вівторок