В льосі

Льох може бути насипним, коли не сильно вриваються в землю, потім виливають залізобетонний куб, і насипають земляний шар по боках і зверху. Вихід із цього куба – такий собі коридор, східцями вверх, ще називають горловина. Такі льохи були в кінці вулиці Степової, де підземні води близько до поверхні, бо низина.

Льох може бути похідним. Це коли залізобетонний куб вмуровують в землю на кілька метрів. Горловина така ж як і у насипного. Перевага такого льоху, що він повністю в землі, це краще теплозбереження і можливість використання даху для вирощування городини. Їх будували на вершині, на початку вулиці Степової.

Ганна лежала на підлозі свого насипного льоху, найгірше, в її випадку це залізобетон. На диво, скотившись з цегляних східців вона не втратила свідомість, навіть, нічого не зламала. Обійшлось синцями та саднами.

До виходу вісім сходинок, отже треба підніматись. Зачинено, спробувала штовхнути плечем, та двері навіть не шатнулись, а біль хвилею пронеслась по тілу. Замка, чи навіть гачка не було, а для щільності Ганна використовувала звичайну дошку. Про злодіїв не хвилювалась, бо не чула, щоб в її селі хоч раз крали овочі чи закрутки, та й хто наважиться лізти на її, відьми, подвір’я з лихими намірами.

Сіла біля дверей на приступку. Задумалась.

Подумати було про що. Чому її чари подіяли не правильно, і зробили з хлопця не закоханого молодика, а монстра. До цього часу з приворотами у неї не виникали жодних проблем. Вона лише підштовхувала людей одне до іншого, а далі вже природа сама вирішувала є в них спільне майбутнє чи ні. Та й до початку, Ганна завжди перевіряла на сумісність, гаданням на кавовій гущі, чи в інший спосіб. У Михайла і Ірини було ідеально. Вони зійшлись би й без неї. Нащо вона встряла? Що саме відбулось, чому все сталось так?

Накладала привороти вона багато разів. Але через телефон працювати довелось вперше. Не зуміла правильно з’єднати стародавні вміння з сучасною технікою.

Чим він такий особливий, що його відрізняє аж настільки, що неможливо передбачити як подіє приворот? Ганна відчула, що вже майже схопила відповідь, та почало сіпати око, в яке вдарив Михайло, коли скидав її в льох. Підвелась, стала поволі спускатись. Кожен крок штрикав в коліно, кожен рух відлунював в ключиці.

Наскільки вона застрягла в цьому залізобетонному мішку невідомо, тож треба підготуватись до як найдовшого перебування. За їжу та пиття хвилюватись нема чого. Консервації повно, є і минулорічна, є і свіжа. Звісно дієта на консервованих огірках, томатах та кабачках здоров’я не добавить, але й з голоду не загнешся. Компотів з яблук, слив та вишеньок вистачить на довго. Там цукор. Цукор це глюкоза, це добре.

Гірше з теплом. Задача льоха зберігати влітку прохолоду. І нажаль, він з нею справляється. Знайшла в кутку кілька мішків. Старі кропив’яні мішки давно вже відійшли в історію. Шкода, бо то була б відмінна накидка. А з цих синтетичних толку не багато. Склала їх в куток, один на плечі. Вмостилась обійнявши коліна.

Отже телефон. Особливий він тим, що над ним працювала маса народу. Не дивлячись на невеличкий розмір, з кожною мікросхемою, з кожною найдрібнішою деталлю працювали різні люди, які можливо що в різних країнах, і кожен залишив частку своєї енергетики, поділився своєю сутністю, тому й приворот розбився, розпорошився, не спрацював як слід.

Ганні здалось, що розуміння своєї помилки додало сил. Вона підхопилась в два кроки забігла на сходинки і з першого поштовху зігнула металеві двері, а з другого розкрила їх навстіж зламав дошку пополам. Бігла, майже не торкаючись землі. Забігла в ліс і побачивши під деревом Ірину в обіймах Михайла вона закричала їм, що не можна було поєднувати старовинні знання із сучасними винаходами.

– Не поєднуються ці речі, так це не працює – кричить Ганна і дивується, чому молодь не звертає на неї жодної уваги.

Не звертає бо, там де щойно вони сиділи, чорний тунель, з якого летять сніжинки. Засипають їй голову, плечі. Сніг поводить себе геть дивно, бо кучугур росте не знизу вгору, як слід було б чекати, а навпаки, зверху донизу. Дивно, думає Ганна стукаючи зубами.

Прокинулась в тому ж кутку, на мішках. Зуби цокотять, повіки важкі, м’язи болять і судомлять. Змусила себе піднятись, зробила кілька присідань. Походила туди–сюди, та на площадці в два на два метри сильно не походиш. Зрештою вдалось відновити кровоток, стало тепліше.

– Привіт – сказала сонячному зайчику, що видовженим колом присів їй на пальці правої ноги – отже вже новий день.

Ганна поглянула вгору, де через вентиляційний отвір, що був виготовлений із старої азбестової труби зазирало в її яму небо. Цей п’ятак синього неба, звичайного неба, що ніхто ніколи не помічає вдихнув в Ганну надію, додав оптимізму, викликав відчуття голоду.

– Схоже час обідати – сказала і обвела свої запаси поглядом Ганна.

Зупинилась на солодкому перці фаршированому рисом. Взяла в руки банку і зрозуміла, що немає чим відкрити. Цього ще не вистачало. Якась тонка бляшанка заважає втамувати голод. Та щоб тебе…

Рвучко вдарила кришкою в металевий край куточка, на якому кріпились полиці з закрутками. Маленький отвір розширила ще двома ударами. Запустила всередину два пальці і з мимовільним хрипом, роздираю шкіру стала шматувати ненависну кришку. Потім, дістаючи трьома пальцями їла мішанину з консервованого перця, розсолу, рису і крові.