Вулиця була пряма немов стріла, що вилітала з самого центру села в степ. Ошатні білі цегляні будинки, огороджені невисоким металевим парканом. Будувала одна рембригада в останнє десятиліття серпо–молотового правління. В кожному подвір’ї сарай, бо тоді всі тримали господарство, працювали в колгоспі. Однакові будинки, однакові подвір’я, однакові долі.
Та тепер корів на вулиці, тримали лиш п’ять родин. Після декомунізації вулиця стала називатись Степова. Як вона називалась до того, вже ніхто не пам’ятав, хоч перейменування відбулось лиш рік як.
По сільському цей край називався Степом, а мешканці степовики. А як там в документах, нікого ніколи не хвилювало. Хіба що листоношу. Та він теж місцевий, тому коли бачив кому, розумів куди.
В крайній хатині, в гостьовій кімнаті сиділи за столом струнка, ще не стара жінка в темній хустині з під якої виглядала чорне пасмо з трьома товстими, наче з сурової нитки, сивими волосинами та молода дівчина. Дівчина пила каву, переводячи погляд сірих очей з горнятка на неговірку господарку.
– Ось – дівчина простягнула горнятко жінці.
Дівчина вдавала з себе спокійну, та ледь тремтяча рука і постійне теребіння вузького підборіддя видавали хвилювання. В селі не любили цієї жінки, що зараз вдивлялась в горнятко, на кавову гущу. Не любили, називали зневажливо «та», «у тієї», та все ж приходили за допомогою. Коли не могли допомогти лікарі, чи щось не ладналось в житті, люди згадували про «ту». Приїздили і з інших сіл, з району, з області. Бралась вона не за кожного. Та якщо бралась, то допомагала.
– Допоможу тобі, Іро – сказала жінка в хустці – є щось спільне у тебе з Мішкою.
– Ой, дякую тітко Ганно!
– Та не можу зрозуміти цю пляму – показала Ірині горнятко.
Дівчина дивилась, та нічого не помічала:
–А–а – захитала головою – нічого не бачу
– Дивись, ось з донця і до ободка гуща – це Мішка, а той згусток, що з двох боків тягнеться до Мішки, то ти, побачила?
– Ну…
– А от між вами чистий прямокутник, наче хтось прибрав, все до єдиної порошинки.
На дні, в самому центрі білів прямокутник, без кавової гущі.
– Дивіться, он дві порошинки, малесенькі в кутку – Іра показала горнятко, та схвально кивнула – це ж мій телефон.
Іра дістала свій смартфон і поклала його екраном донизу. В кутку виблискували два об’єктива фотокамер.
– Дійсно, схоже – задумливо сказала Ганна – Зробимо ось як, ти залиш телефон, а ввечері забереш. Потім треба, щоб він потрапив до Мішки. Але щоб між вами ніхто не торкався його. Зумієш?
– Не знаю. Думаю да. А навіщо він вам? Ну телефон.
– Дивись, дочко – Ірина при цих словах, подумала, чого всі бояться цієї Ганни – зараз ця річ твоя. Я його, як би так пояснити, почищу чи що? Звільню місце ще для когось.
– Тобто видалите все з нього?
– Почищу – значить звільню місце для Мішкіної суті також. Це як весільний рушник. Молодята живуть окремо, а потім стають на весільний рушник, який їх поєднує. Рушник має бути чистим, тобто нікому не належати. От і цей телефон стане для вас таким собі рушником.
– Все так просто? У нас все вийде? – дівчина вже вибігала з хати, бо радість змушувала її рухатись.
– Як і у тих молодят на рушнику. Все буде добре.
Дівчина вискочила з хати, а Ганна додала, роздивляючись:
– Або, ні.