Розділ 6

Наступного дня своїм злісним нянькам я сказала, що йду на додаткове заняття з Дормуром, а сама пішла шукати Велію. Інтуїція підказувала, що дівчина може розповісти мені більше, ніж принц-нехлюй та моторошний демон. Вони усе ще видавали інформацію дозовано, відволікаючи мене від того, що я хотіла дізнатися.

Я ходила коридорами, дивилася як змінюється інтер'єр під потреби гостей. На нашому поверсі деякі двері були висотою у три мене, а деякі зменшувалися для відповідних клієнтів. Я встигла побачити чимало рас і ніяк не могла збагнути, як Велія з малою кількістю персоналу встигає дати раду гостям.

Раптом дорога завела мене до іншого корпусу. Двері номерів тут були соліднішими, вкриті витіюватими візерунками. Ручки і двері загалом здавалися більшими, ніж зазвичай і були одного розміру. Килими, хоч більш занедбані, але дорожчі. Замість звичних канделябрів – магічні світильники та щедро оздоблена люстра. Ця частина готелю виглядала старшою та більш покинутою. Або це просто гра моєї уяви.

Сьогодні удача була не на моєму боці, я випадково з кимось зіткнулася.

– Ой. Ти?! – не втрималася від вигуку.

Я протягнула руку до хлопця і він відсахнувся від мене, як від вогню. А щойно побачив моє обличчя, він скривився.

Здається, наука від богині має перші результати.

– Що, ніяк не можеш мене забути, мале стерво? – зухвало спитав ельф.

– Скучив за мною, малюче? – я відчула, як губи рухаються всупереч моєму бажанню.

Мої очі засяяли, це я побачила у відображенні його очей. Ліва рука потягнулася до зап'ястя Елладана, поки я пильно слідкувала за виразом його обличчя. Одночасно з доторком вени ельфа спалахнули яскравим жовтогарячим світлом і він скрикнув, але не зміг висмикнути руку з моєї хватки. Блондин зціпив зуби і зробив глибокий вдих через ніс. За кілька секунд богиня все ж зглянулася над ним і відпустила.

– Н-ні. Піду я у справах... – Елладан тремтів, а його очі не приховували приниження упереміш зі стражданням.

Богине, ми так не домовлялися.

Ну, добре-добре.

Я відчула як контроль над тілом повертається до мене.

– А ось і ти! Нарешті знайшовся, – одна з личин Велії, а саме – Фабіо, лідер Диво Клубу, поклав руку на плече ельфа, зупинивши відступ.

Елладан голосно зглитнув і, здається, трохи присів від такого тиску. Перевертень підморгнув мені і стиснув пальці на плечі Ела, той ледь не скрикнув, але йти нікуди не хотів. У результаті, Фабіо схопив ельфа за комір, потягнув за собою, щоб знайти тому підхожу роботу і попросив мене зачекати на цьому ж місці, але затримався.

Я чекала. Міряла кроками коридор. Туди-сюди. Сюди-туди. З одного кінця в інший.
Не знаю точно у який момент, але атмосфера навколо почала змінюватися. Світло потьмяніло, а стіни почали рухатися – пульсувати. Така зміна мене неабияк напружила та я згадала, що маю артефакт, який в теорії має мене захищати. Для активації стиснула руку навколо перлини у кишені і підійшла до найближчих дверей. Вони найбільше привертали увагу, адже саме до них тягнулися мотузки надто вже схожі на вени. Ці жили скручувалися у неймовірні візерунки, нагадуючи оздоблення у стилі рококо. Головною відмінністю були матеріал та колір, золото замінила органіка, замість блискучо-жовтого – щось темне з червоними відблисками. Усе навколо підтверджувало, що це місце не пов'язане з чимось хорошим та нагадувало рану.

Якесь внутрішнє відчуття нашіптувало мені зазирнути за двері та не встигла я витягнути руку з кишені, як двері самі відчинилися з тихим скрипом, щоб показати клаптик похмурої кімнати. Сірі стіни вкриті різноманітними малюнками, на полицях стояло чимало іграшок та інших цікавих речей. Іграшки виглядали милими, незважаючи на атмосферу ніби з жахастика. Вікно ховалося за чорними цупкими шторами. Ліжко було застелене, а інтер'єр вказував на те, що це дуже стара кімната.

Я зробила крок, потім ще один. Посередині стояв стіл зі стільцем; судячи з вигляду, меблі належали аристократам. На столику лежав папір з розкиданими олівцями. Я нахилилася, щоб уважніше роздивитися малюнки. Вони справляли навіть трохи моторошне враження і мали єдиний стиль – дитячий, з різкими рухами та похмурими зображеннями. Одне з них містило у собі темну будівлю, ймовірно, готель у його кращі часи. Чорна споруда з високими шпилями у готичному стилі, поруч кладовище з воротами, де-не-де криві дерева та ворони на гілках, на небі сяє круглий місяць.

На наступному – родина: насуплений темноволосий чоловік, стривожена сіроока жінка та сумний хлопчик. Вони стоять немов для сімейного портрета, але замість щасливої сім'ї – заручники своїх ролей. Ще один малюнок привернув мою увагу: нажаханий чоловік з відблисками у волоссі та чорна тінь, що витріщається своїми яскраво-червоними очима та вишкірює гострі зуби, страхітливо нависнувши над ним. У кімнаті було ще чимало робіт, але я підійшла до місця на столі, де лежали олівці. Поміж них була незавершена робота, на якій було зображено хлопчика з мамою. Вони стояли на ґанку будівлі удвох, а на кладовищі з'явилася свіжа могила. Освітлення тут більше забезпечували свічки, ніж поглинене шторами світло знадвору, тому я не могла чітко розгледіти усіх деталей.

Раптом десь поруч пролунали обережні кроки і здійнявся тихий плач. Він лунав з боку. Я озирнулася і побачила дитину, що згорнулася на підлозі і сперлася спиною на ліжко.