5.2

***

– Думаєш, вона зможе себе контролювати? – хтось тихо запитав.

– Я не відчуваю чужої пристуності, тож усе добре, – спокійно відповів ще один тихий голос.

– Ти так просто повіриш йому? – раптом пролунало нове запитання.

– Я довіряю йому як собі та не маю жодної підстави чинити інакше.

– Я тебе попередив.

Розмова була доволі далеко, тому я намагалася не вслухатися. Полілог стих так само раптово, як і розпочався і я спробувала знову заснути.

Спершу, я відчула тепло. Воно рухалося моїм тілом усе вище, поки не зосередилося на моєму обличчі. Коли почало припікати, я вирішила розвернутися на інший бік і все було спокійно, поки я не відчула суміш знайомих ароматів. Повіяло зеленим чаєм, що змішався з нотками лаванди та ванілі. За мить до них додався новий відтінок, але я не встигла розпізнати його. Щось залоскотало в носі і я чхнула.

– Та що ж це таке... – Я схопила сусідню подушку і накрилася нею.

Після цього у мене було ще декілька хвилин бажаного спокою і я дуже сподівалася знову поринути у сон, але не так сталося, як гадалося.

Чиїсь пальці швидко і майстерно знаходили точки, у яких я була найбільш вразлива до лоскоту. Я прибрала подушку, вигинаючись від сміху, і, нарешті, розплющила очі.

– Хах, зупинися... не можу не сміятися, – перше, що я побачила – було усміхнене обличчя Рея. От гад, хто ж так дівчат будить?!

– І тобі доброго ранку, сплюхо, – спокійно промовив хлопець, але лоскотати не перестав.

– Ві-ін не добри-ий, хах, – сказала я, вигнувшись, наче від цього залежало моє життя.

– Щось не пам'ятаю, щоб ми домовлялися проводити обряд екзорцизму, – з-за  одвірка визирнула голова Алістера.

– Все-все, я встаю. Прокинулася я! – під кінець пискнула, взявши високу ноту.

Моїм мучителям це не дуже сподобалося, тому я скористалася цим, щоб сісти подалі від нахаби, який розкинувся на моєму ліжку. У демона вистачило розуму обрати стілець.

Від подальшої розмови нас відволік стук. Алістеру було досить лише гукнути і двері відчинилися, щоб до нас зміг зайти... Дормур? Чому він прийшов? І чому вікно досі вкриває штора? Хоча відповідь на останнє запитання я знаю... Спрямований на мене промінчик сонця точно на совісті дракона або дуже самовдоволеного демона.

– Привіт, як ти себе почуваєш? Ти не рада мене бачити? – запитав Дормур.

– Не переживай, жага до вбивства в моїх очах та нахмурені брови присвячуються не тобі, а тим, хто перервав мій священний сон перед цим, – я зробила акцент на слові священний, щоб усі пристуні зрозуміли наскільки це важливо для мене.

На декілька хвилин запанувала тиша, кожен поринув у свої думки, поки я не звернула увагу на те, що я в іншому одязі. А саме – у піжамі, яку я точно не одягала. Піжама складалася з дуже довгої білої сорочки, що майже сягала моїх щиколоток. Потім мені пояснили, що переодягла мене Велія, однак це сталося після того, як кожен з тих, хто був поруч, отримав по "удару справедливого гніву" від мене. Фентезійна компанія була вигнана до вітальні, а я приєдналася до них після того, як одягла широкі штани і сорочку. Хоч одяг і був схожим на те, що я ношу зазвичай, було зрозуміло, що тканина та крій відповідали моді країни, у якій ми зараз знаходилися. І це знову підказало моє внутрішє відчуття. А ще... добре, що готель міг матеріалізувати багатсько речей.

– І для чого ми всі зібралися? – сівши у крісло, перервала тишу.

Я роздивлялася присутніх і намагалася не тішитися результатами свого сплеску: дракон і демон мали по одному підпухшому оку, які потроху регенерували, а от гном сидів з червоним відбитком долоні на своїй щоці.

– Що ж... Кхм. Поки ти була у забутті, – як найстарший почав Алістер, – ми поговорили про те, що ти весь час знаходиш нові пригоди на свою апетитну сра...– на цьому місці він запнувся та вирішив виправитися, – наші голови, тому ми будемо вчити тебе. 

Оце так новина. Я думала, що після передчасної сесії отримаю заслужені канікули, а тут також доведеться вчитися. Жах.

Я склала руки на грудях і спробувала скопіювати вираз обличчя старої вредної завучки з моєї школи. Мабуть, це послугувало неабияким стимулом для демона, бо він говорив спокійно, щоб не злякати і задурити мені голову. Саме таким тоном я розмовляла з найменшою з сестер Іри, коли та впиралася і не хотіла слухатися старших.

– Я розгляну вашу пропозицію і дам відповідь упродовж кількох днів, – я зосередилася на тому, щоб відповісти якомога холодніше і в кімнаті пішов сніг.

Так мене й затягли у непередбачуваний розклад занять.

Першим взяв ініціативу найдосвідченіший маг із запропованих кандидатів. Дормур пішов у справах, які раптом з'явилися, а Рей захотів подивитися. Однак заняття не мало результату, попри усі спроби Алістера знову викликати у мені хоча б якусь іскру. Після перевірки практичних навичок (ніби мені цього не вистачило), ми перейшли до теоретичних. І Алістер не мав би право називатися демоном, якби і тут не встругонув щось... Пекельно дратівливе. А саме – тест зі ста запитань з різних видів магії та супутніх галузей.

Та звідки мені знати, яка роль у свідомості в магічних практиках? Або... Як маги можуть захистити себе від негативного впливу під час ритуалів?

– Рей...

– Що? –  бісів "принц" просто розвалився на дивані і спостерігав за моїми потугами.

– А як духи впливають на магічні практики?

У цей момент усе світло з вікна, що було позаду, замінила дуже знайома енергія і наді мною нависла тінь.

До кінця проходження тестування, моя голова почала боліти через рівень плутанини, а Рей, який навіть не встиг і слова промовити, хоча збирався мені дати підказку, міг тільки сопіти, бо Алістер надягнув йому на обличчя... Хоча, ні. Це вже особисте.

Демон забрав у мене листи з відповідями і кудись телепортувався, а я спробувала "насолодитися" відпочинком. Хоча після всього, що відбулося,  я почувалася як вичавлений лимон, а може й гірше.

– Ліа...

– Що... – Я скопіювала ліниву інтонацію Рея, який бачив, як мене плавило ще на шістдесят дев'ятому питанні.

Відповіді я не почула, однак до мене долетіла серветка зі столу і розклавшись у повітрі просто лягла на обличчя.

– О, дякую, тепер світло не б'є в очі.

У відповідь пролунало ображене сопіння з напівриком.

Максимально ліниво і повільно я прибрала серветку з одного ока і розплющила його, щоб побачити, як розлючений юнак несеться з іншої сторони кімнати у мою. Я підняла брову і він трохи присмирів. Рей театрально закотив очі і почав дуже активно жестикулювати, вказуючи на те, що заважало йому говорити, а я насолоджуючись ситуацією влаштовувалася зручніше у кріслі. Юнак примостився на підлозі.

– Ох, принце, не гоже вам сидіти на підлозі. Ай! – Рей вщіпнув мене за ногу.

– Порадів би, що я така хороша хочу тобі допомогти зняти... Це, – хлопець повернувся і глянув мені в очі з виглядом "ну й пришелепкувата".

– Не дивись на мене так, – він розвернувся і знову засопів, – тобі зі мною пощастило, – цю частину я прошепотіла йому у вухо.

Його бліді вуха порозовіли і він нахилився вперед, щоб я змогла розстібнути ремінь на клятій для нього приспособі.

Через декілька хвилин я розібралася з хитромудрим замком, видихнула, відчула полегшення, наче всім тіломвирішувала ту нещасну головоломку і не змогла відмовити собі у маленькій слабкості. Дуже вже хотілося погладити темне волосся на голові хлопця.

– Зовсім здуріла? – юнак швидко озирнувся, однак поруч з моїми колінцями, його обличчя все одно виглядало програшно.

– Це я здуріла? Чуєш, високість, хто при здоровому глузді затикає друзям рота кляпом?

– Та ніяк нагоди не було випробувати, не переживай, він новий був, – Алістер з'явився нізвідки, як завжди з хитрими очима та напівусмішкою.