3.3

Слова пролунали з центру. У чоловіка був приємний голос – з оксамитовими нотками і чітка вимова. Він говорив тихо і впевнено. Одного погляду було достатньо, щоб визначити – лідер. Він продовжував розповідати правила одне за одним.

Мерзнути через стіну від дивної, навіть за мірками фентезі, компанії не хотілося. Учасники клубу з кожним правилом набували усе більш серйозного вигляду, а моє тіло вже ловить дрижаки чи то від страху, чи то від холоду. Ситуація почала напружувати. Якщо мене викриють і доведеться тікати – це не зіграє мені на руку...

Раптом сталося дещо несподіване – глава клубу підняв свої карі очі і знайшов мої. Не міг же він мене побачити, так? Освітлення у приміщенні було тьмяним.

Та деякі раси можуть бачити в темряві...

Халепа.

Але я, як заворожена, продовжувала дивитися. Поки хтось не промовив:

– Сьогодні новачок покаже себе.

І всі навколо, окрім молодого лідера, почали вигукувати щось підбадьорливе.

Треба тікати. Терміново. Я збиралася піти, але раптом зупинилася, щоб побачити новенького. Моєму здивуванню не було меж, коли я зрозуміла, хто вийшов на світло. 

Виявляється, Лютий вміє не тільки пісні співати і грати на гітарі, а інколи завиває на місяць. Хлопець підходив м’яко, як хижак і частково змінив форму. Ніколи б не подумала, що Лютий – перевертень. Цікаво, чому він покинув свою зграю? Щось я не про те думаю, спостерігаючи за його бійкою з... вампіром? 

Бій тривав довго, бо суперники, незважаючи на різну вагову категорію, билися завзято і поступатися не збиралися. Лютий був жилавим, ніби проводить весь вільний час у спортзалі, а вампір, на відміну від нього, не мав яскравого рельєфу.

Вовк на мить принюхався, втратив концентрацію і це стало його помилкою – противник наніс удар в голову і перевертень відлетів на декілька метрів. Звичайна людина не пережила б такого. Я чекала, коли це неподобство зупинять, але бард махнув рукою.

– І це все на що ти здатен? – перевертень підвівся, усміхнувся і витер рукою піт та кров з обличчя.

Блідий вищирився і напав знову, але Лютий став більш зібраним. 

Неочікувана поведінка співця привернула увагу усіх присутніх і поки здійнявся шум серед глядачів – вони почали підтримувати Лютого. Я посунула дощечку на місце і, нарешті, зникло відчуття чужого погляду. Настав час піти звідси. 

Зворотний шлях змінився: я йшла новими коридорами. Сяйво від кристалів, стеля і підлога – усе пливло перед очима. Я сперлася на стіну і лише встигла зрозуміти, що освітлення зверху змінило колір. Йшла повільно, намагалася сфокусувати зір, але виходило препогано. Безвихідь почала бісити. Тому я хотіла стукнути іншою рукою по стіні, але удару не було. Стіна чи те, що було замість неї, розвернулася і я випала на червоний м’який килим. Ніколи не думала, що так радітиму інтер’єру готелю.

Почувши дзвін, визирнула з-за кутка в хол. Там чекав на заселення Дормур. Гном озирнувся і вітаючись, кивнув мені. Я відповіла тим самим. Сподіваюсь, цього досить. Наше усамітнення перервали – прибіг задиханий працівник. 

Цікаво, а я сама живу у номері чи з кимось? Треба перевірити, все-таки я пристойна дівчина, а жити з двома незнайомцями, як мінімум, дивно.

Смаглявий чоловік років п’ятдесяти вибачився перед Дормуром та запропонував якусь додаткову послугу. Я не прислухалася, але емоційність свідчила про щирість його намірів. У чоловіка була жива міміка на досі привабливому обличчі, а декілька сивих волосин підкреслювали контраст із чорним волоссям. Розглядаючи його, я намагалася зрозуміти, де я бачила схожі риси...

– Дякую, – Дормур зробив паузу, щоб прочитати ім’я на табличці, – Мікеле. Я просто хочу якнайскоріше перепочити, – хлопцю було ніяково від такої уваги.

Енергійні жести, аргументи, вмовляння чи втома – не знаю, що саме з цього списку примусило юнака змінити думку, але він погодився на все, аби від нього відчепилися.

Гном забрав останній ключ, але Мікеле затримав його питаннями про їжу. Подумки вилаявши своє везіння, розвернулася і пішла до сходів, де зіткнулася з незнайомцем. 

Повільно роздивилася свою "жертву": чисте взуття, охайний одяг, високий зріст, гострі вуха, та світле волосся, я б навіть сказала сріблясте. Здається, це платиновий блонд. А обличчя! Дивовижне – холодне і загадкове, з сіро-блакитними очима.

Невже він усміхнувся мені? 

– Яка кумедна дівчинка, – сказав він ледь не наспівуючи.

– Ти теж кумедний, блондинчику, – у мене раптом піднявся настрій і я вже посміхалася. 

Мені знову стало легко й весело. Ще трохи і навіть єдинороги не викликали б у мені більше радості, ніж ця несподівана зустріч.

Ми йшли сходами, я слухала його мелодійний голос і дивувалася – як такий красень звернув на мене увагу і чому почав цей діалог. Хіба я можу сподобатися йому? Ми зупинилися поруч з однією з картин, здається, він розповідав щось про живопис чи стиль і...

Я не втрималася. 

Проживши кільканадцять років у звичайному світі, без магії, ніколи, (уявляєте!) ніколи не торкалася справжнісіньких ельфійських вух. Я підвелася навшпиньки і подивившись у неймовірної краси очі, протягнула руку і запитала:

– Можна...? – він щось мугикнув, кивнув. 

Варто було мені провести подушечками пальців по правому вуху, і ельф якось порозовів, м'яко перехопив мою руку і потягнув, сказавши, що хоче прогулятися з такою фантастичною незнайомкою. Я ледь встигала наздогнати його. Юнак казав, що між нами особливий зв’язок і засипав мене компліментами.

Озирнувшись, намагалася побачити Дормура, але він так і не з’явився. Я подивилася на ельфа знову та спокійно, немов загіпнотизована, почимчикувала за ним. Що в мене в голові було, не знаю. Ніби якась мана, відчуття натхнення, піднесення.

Я зачинила за собою двері і побачила тимчасове пристанище ельфа. У вітальні панував хаос і лише робоче місце було в порядку – стіл та стілець біля нього. На столі лежали якісь записи, книги, склянки, трави і пакуночки з незрозумілим вмістом. З кожною новою деталлю мені усе менше подобалося це місце.