3.2

– Пішов подихати свіжим повітрям, – ця відповідь мене анітрохи не заспокоїла. От не ховаються такі суворі чоловіки просто так. Щось сталося, а хлопчисько переді мною дурня клеїть. Ще й не надто вправно.

– І я знову маю вдати, що повірила, – від такої неприхованої брехні я закотила очі.

– Моя черга задавати питання. Як ти дізналася – хто я? 

– Інтуїція, вдала здогадка. Я просто відчуваю, що ти – дракон, а твій друг – демон і все.

– Ліно, а звідки ти? – е, ні. Я тобі не довіряю.

– Ти просто вирішив змінити тему... – я потягнулася за ножем на столі, але мою руку перехопив цей до біса дивний хлопчина, – я... Гаразд. Відповім на твоє запитання, але тут, – нахилившись до нього ближче, продовжила пошепки, – забагато зайвих слухачів.

Він погодився, хоча не приховував свого бажання дізнатися більше. Бачиш, дракончику, не тільки ти вмієш ухилятися від відповідей.

Ми замовили вечерю і... платили кожен сам за себе. "Гарний" роботодавець, нічого не скажеш! Мої запаси закінчилися на нашому чаюванні, тому я була голодна, як сто чортів. Поки я наминала делікатеси, Рей пішов "попудрити носика". Останнє я вже додала подумки.

Жвава офіціантка граційно пурхала між столами і раптом зупинилася поруч зі мною з якимось дивним напоєм. Цього я не замовляла, про що одразу повідомила.

– Не турбуйтесь, вас вирішили пригостити, – дівчина усміхнулася мені і вказала головою в один із кутів зали. Відвідувачів було багато, тому я не побачила, кого саме вона мала на увазі.

Я понюхала склянку. Яскравий зелений колір мене не надто приваблював, але я вирішила ризикнути і спробувати. Нічогенько... нагадує напій з мого дитинства. Смакота! 

Нарешті, повернувся Рей. Він замовив аналог стейку і вирішив не порушувати незручну мовчанку. Та я забула про все, щойно пролунали знайомі акорди. Стакан вручила дракончику, а сама пішла танцювати.

Не знаю, як Лютий дізнався про цю пісню та чи можливі ще міжсвітові мандрівки, але ця композиція точно була з нашого світу.

Ніхто мене не любить, ніхто не приласкає,
Піду в чарівний ліс, наїмся там грибів.
Гоп! І на драконі, Гоп! І по небу. 
Під магічними зірками, де мрії линуть. 

– І приспів усі разом! – це я щойно вигукнула?

Гоп-гоп-гоп у небі, гоп-гоп-гоп на крилах,
Де ельфи співають, і чари в повітрі.
Гоп-гоп-гоп у небі, забудем про печалі,
Та загуляєм, ой загуляє-ем!

Після енергійної пісеньки я вирішила перепочити. Але моє усамітнення тривало не довго, його порушив незнайомець. 

– Дозвольте висловити подяку за ваш виступ, чарівна пані, – хлопець вклонився і хотів поцілувати мою руку.

– Я... – подивилася на Рея, знайти його гострий погляд  у натовпі було не складно, усміхнувшись, подала руку, – матиму за честь, – звідки в мене такі вирази?

Ми трохи поспілкувалися, і Дормур, так звали юнака, сказав, що він гном. Цей поціновувач прекрасного не виглядав, як типовий для наших легенд представник своєї раси. На відміну від низенького хлопчини з храму, він мав натреноване тіло і був на голову вищий за мене. Цікавився, де я вивчила рухи та як завчасно дізналася про нову пісню Лютого. Казати про те, що я з іншого світу було б не надто розумним рішенням. Тому я пробурмотіла щось про далекі землі.  

Наш діалог закінчився, коли до моєї голівоньки завітала нова геніальна ідея – познайомити місцевих з іншою легендарною піснею. Я наспівала мелодію Лютому, він погодився зіграти. І почалося.

Горіла сосна палала,
Під ней дівчина стояла

Під ней дівчина стояла,
Русяву косу чесала...

У ці слова я вклала усі почуття – від суму за домом та друзями до ностальгії, які нікуди не ділися. Не встигла й оком змигнути, як навколо розпочалися дивовижі. Через декілька хвилин вже й місцеві старанно виводили:

Ой, коси, коси ви мої,
Довго служили ви мені...

Дормур уже сидів поруч з якимось блондином і вони часу дарма не витрачали – теж співали. Незважаючи на те, що алкоголоь гнома розлітався навколо з великого кухля... це, здається, нікому не заважало. 

Більше служить не будете,
Під білий вельон підете.

Звідкись прийшли музики і додали радісних барв до цього дійства. Деякі гості вже танцювали під новий жартівливий репертуар і на душі стало якось легко. Навіть похмурі дроу, що сиділи у темному кутку, долучилися до масових веселощів.

Я, пам'ятаючи угоду, голосно і чітко вимовила:

– Слався Богиня! – і з десяток голосів, навіть робітники закладу підхопили. Усім було весело, крім Рея. Але навіть він не витримав, коли я запросила його на танець.

Чи незнайома мені мелодія сподобалась хлопцю, чи яка думка завітала до нього – навіть не уявляю, але Рей немовби прокинувся і... погодився.

– Ліно. Як ти це робиш?

– Що? – мені було весело. Мабуть, уперше за час перебування в цьому світі. 

– Ти дивовижна... – захоплено сказав мій тимчасовий партнер, повів у танок і закружляв.

– Я знаю, – засміялася, ніби не вперше чую такий комплімент.

Ми обійшли ледь не всю залу і, можливо, продовжили б, якби не врізалися у стіну. Стіна була живою і виявилася злим Алістером.

– Нам уже час,  – демон був у людській формі, але його сила нікуди не поділася. Однією рукою підняв мене, іншою – Рея і поніс до їхньої кімнати. Серед речей знайшлася навіть моя сумка. Та воно й не дивно. Алістер виглядав як той, хто навіть без магії зможе зламати замок.

– Але чому? Що трапилося? 

– Якщо Алістер сказав, що вже час, то так воно і є, – Рей одразу став серйозним, навіть вираз обличчя змінився. Довелося піддатися цим двом, грошики все-таки платить Рей. Ну, заплатить. Він повинен, магія контракту не дасть йому ухилитися!