2.3

Навколо здійнявся вир, що оточив нас із драконом. І я зрозуміла, що це було своєрідне прощання.

– Прощавай, – мій голос здригнувся і в горлі з’явився клубок, що заважав говорити.

Я відчула, як на щоці покотилася самотня сльоза.

Помирав Ксарі Рю, на диво, красиво. Ні, не так. Не тільки красиво, а вражаюче. З тріском, він перетворився на срібний попіл і розвіявся на вітрі. Слів не було, щоб описати мої емоції. 

Ніби так мало часу пройшло, але я настільки перейнялася усім...

Голосний дзвін витягнув мене з того стану, у якому я перебувала протягом декількох хвилин. Відволік від сумних думок. А монета, що поцілила у потилицю, взагалі, розбудила. Перед моїм обличчям у повітрі зависло трикляте кільце і з усіх куточків печери у його сторону ринув потік з монет та інших скарбів. Я закрила руками голову та присіла, щоб мене не вдарили вдруге, аж раптом усі коштовності разом з артефактом затягло в нікуди. Раз! І нема. Наді мною раптом нізвідки з'явився папірець, який плавно лавіруючи впав на долоню. 

Не встигла я відреагувати, як почула голоси і важкі повільні кроки. 

– Ізота обікрали! 

– На шибеницю злодія! 

– Я на свої очі бачив, як той крадій ніс кристал...

– А мені приставив кинджал до горла і погрожував! 

Щось мені ця компанія не подобається... Пора змотати вудки. 

– Ааааа! – закричав один із чоловіків. – У мене нога застрягла!

Я навіть встигла побачити, як він упав обличчям на землю. Боляче, мабуть.

– Ванька, встань-ка. Це що таке?

– Та не вдавай із себе хворого... – підійшов лідер групи, – ми підемо вперед. А ти тут... охороняй, щоб більше ніхто не зайшов.

Тепер точно пора тікати. Направо чи наліво? Що ж казав Ксарі Рю... Треба було його уважніше слухати.

– Нарешті, він здох! – пролунало десь позаду. 

Наліво. Піду наліво.

– Трясця твоїй матері! І тут обман! Де його скарби?! – це було останнє, що я почула, перед тим, як опинитися у кам’яному лабіринті. 

Тиняючись підземними коридорами, я думала, що це буде тривати безкінечно.

Скільки я тут? Декілька хвилин чи годин? Знаю тільки, що голоси тих огидних людей я давно не чула... Десь поблизу крапала вода та інколи мерехтіло якесь дивне сяйво навколо. Чи в мене вже галюцинації...

Але у світі сповненому магії, може ж бути, що завгодно, так?

Може... я потрапила у просторово-часову петлю? Поки йду, жодного звуку з поверхні, хоча поруч було місто, а за стіною – інший населений пункт. Навіть, якщо я пройшла перші два, ще ж є природа... 

Не встигла я продумати нову версію, як усе змінилося. У кінці тунелю почав проглядатися химерний блиск. Як би стереотипно це не звучало, але я пішла на світло. Це було важкувато, бо рівний шлях залишився позаду, а тепер усе під кутом. На додачу ще й з’явилися перешкоди у вигляді каміння та заглиблень між скелями.

Нарешті, мій шлях завершився – я вийшла до міста. 

Перше, що кинулося в очі – червона, як кров, будівля вдалині. Звірившись з картою, побачила, що я подолала величезну відстань, а навколо досі панує день. Цікаво. 

Так, здається, я трохи відволіклася. Умовні позначки свідчать про те, що... 

Я в Безнадійську. 

Якщо це те, що я думаю... Виходить, я ледь не в самому серці столиці. До головної площі – рукою подати, вона поруч із кривавим замком.

Люди навколо снували і складалося враження, що все добре. Але одразу після того, як я вийшла зі свого сховку і ближче підійшла до центру, вартові підбігли до якогось брудного бородатого старого, що голосив щодуху. 

– Ваше майбутнє вже визначене! Смерть королю Еліану, убивці всього світлого! 

Чоловіки у формі схопили його і скривилися. Не думаю, що вони відчули квіткові аромати. Але попри усе, продовжили нести, поки старець верещав: 

– Ви згадаєте мої слова, але буде запізно! 

Оце так країна! Ти вкрав дрібничку чи висловлюєш свою думку – нікому не цікаво. Усе одно зловлять і знайдуть спосіб покарати. Жах...

Так... Про що я там думала? Ага, Еліан. Про нього я таки встигла трохи почути у таверні. І коментарі місцевих були різноманітні. Еліан сів на трон у юному віці, на своє тринадцятиріччя і править уже п’ятнадцять років. Опікується розвагами, культурою, наукою (нібито), усім, що цікаве і важливе, окрім безпеки власних підданих. Людей з кожним роком усе більше, але тих, у кого є магія дуже мало, бо, зазвичай, це напівкровки. Та законам начхати, головне аби ти нікому не заважав. І немає жодних заходів для того, щоб допомагати тим, у кого є магічний потенціал. Через це страждають не лише місцеві, а й представники магічних рас, що приїжджають сюди. Але це не головна причина для невдоволення.

Армії майже нема, варти чимало, але чим вона там займається – діло десяте. Незаконна діяльність доволі добре закріпилася і ще й так, що всіх нібито все влаштовує. А про пихатість короля вже складають легенди. Навіть на міжнародній арені його рідко сприймають серйозно. Головний його "плюс"– це ресурси і шляхи для контрабандистів, торгівля незаконними артефактами, речовинами і навіть людьми. І все це я почула від п’яних і не дуже, клієнтів Мадам.

Я ще не знайшла потрібну вулицю, а вже разів десять встигла побачити плакати з портретами монарха. Там його зображають золотоволосим, з широкими плечима, атлетичною фігурою і текстом, на кшталт:

"Король Еліан рятує нас від нудьги! Нова таверна у центрі...", "Хоробрий король Еліан збільшив податки, щоб ви могли відвідати нову виставу", "Перевідкриття нової академії для магів. Король Еліан рятує світлі голови від темряви незнання..."

У нього звісно крута реклама, але з того, що я побачила і почула у Мадам Уліти... не хотіла б я з цим Еліаном знайомитися. Стрьомне у мене передчуття. Взагалі-то, мені не до думок про нього. Треба знайти якийсь підробіток, бо грошей багато не буває.