2.2

Насправді моє падіння тривало недовго. Кут був невеликий, але котилася я, як та торба з лічилки. Здавалося, що час уповільнився і я відчула повну гаму почуттів – від страху і злості на цей магічний світ, до жалю та безсилля.

У процесі ще й примудрилася подерти руку. Сподіваюсь, що окрім цього, поранень більше нема.

Я опинилася у якійсь чи то ямі, чи то печері. Освітлення у цьому місці жахливе, де-не-де проглядаються промінчики сонця, і панує спека. Складно визначити точно, якщо бачиш лише каміння навколо.

– Чому тут так душно...

Я почала озиратися і, зрештою, звикла до напівтемряви. Ну, добре. Ні до чого я не звикла, навмання намацала виступ і вхопилася за нього. 

Не встигла я ступити кількох кроків, як почула оглушливий рик. Настільки сильний, що трусило не тільки мене, а й усе навколо.

Зненацька у мене відняло ноги і я заклякла. Нижня частина тіла більше мене не слухалася. 

А потім навколо щось зашелестіло і почувся дзвін. Ніби монети падають на каміння... Невже той дракон таки існує?

– Ти хто така? З'явилася так несподівано...

У цей момент я перестала дихати, лише серце шалено гупало, а пульс відбивався у вухах. Хоч би не почув...

– Та не ховайся. Я ситий, – сказали глибоким голосом, наповненим потужністю.  

Еге ж. Уже взяла і пішла прямо у пащу... Нехай іншу дурепу шукає.

Намацавши велику каменюку, плазом оминула її і сховалася. Захист ніякий, хоча додавав до мого відчуття безпеки декілька пунктів. 

Так ми й просиділи у тиші декілька хвилин. А потім дракона покликали місцеві.З розмов зрозуміла, що вони обмінювали своїх знайомих, родичів, як старих, так і молодих, на скарби... Жахливо. Чим треба бути, щоб робити таке?

Замість того, щоб напасти на дракона або покликати когось на допомогу, ці... створіння збагачувалися за рахунок своїх близьких. Віддавали їх на поталу. Тобто... Монетка або декілька варті того? Серйозно?

Але люди, яких привели і спустили до входу (це тільки мені пощастило впасти в одну з щілин в землі), були на диво спокійні. Лише діти трохи голосили, їх я розумію. А от дорослих – ні. Вас же зараз з’їдять живцем, чого ви такі спокійні?

Продовження мене здивувало. Як тільки ті недоторговці пішли, дракон почав розповідати людям, як пройти лабіринтом печер і знайти вихід до сусідніх населених пунктів. Після того, як остання групка пішла, я остаточно заспокоїлася.

Та раптом до печери підійшли ще троє. Два здорованя, чиї голоси я впізнала, привели когось. Судячи зі звуку, йому дали копняка. 

– Танукі! Іди, хоч перед смертю якусь користь зробиш. Зараз на тобі заробимо, – гидко посміюючись сказав один із чоловіків.

Сумніваюсь, що він добровільно пішов сюди. Нагорі розпочалася метушня. Я виглянула зі схованки і побачила, як Танукі викинули прямо сюди. Він упав головою донизу і я не думаю, що неприродно вивернута шия – сумісна з життям. 

– Клац! – саме з таким звуком відвисла нижня щелепа в дракона. 

Він розлютився і прогнав тих кретинів. Сказав, що товар пошкоджений і він вже непридатний. Навіть дим повалив, я ледь не задихнулася, але проповзти перед його очима не наважилася. 

І тут хлопчина встав, ніби нічого не сталося. Тепер нижня щелепа відвисла не тільки в дракона, а й у мене. Роздивившись Танукі, зрозуміла, що бачила його вчора у харчевні. 

Істота, яку я могла бачити хіба що в мультиках прямо зараз намагалася тихомирно дати інструкцію, як вибратися звідси, хлопцю, який буквально воскрес декілька хвилин тому... Це вже якась нездорова фантазія виходить. 

Юнак дивився на дракона спідлоба, по виразу обличчя одразу зрозуміло – не довіряє. Навіть не дослухав до кінця і сам пішов у темний лабіринт. Що ж... Хоча б живий.

– На твоєму місці, я б так не радів за нього. Туди, де він пішов, є два шляхи: один виведе куди треба, а інший – до просторово-часової петлі.

Після цього моя посмішка зів'яла. 

– Вмієш же ти розчарувати...

Через деякий час спиратись на каміння набридло, заболіли ноги, спина. Тому я присіла на плащ і таки заговорила до дракона. 

– Як не хочеш їсти, то хоч про себе розкажи, – тоді я не уявляла, що доведеться слухати довжелезну історію життя дракона на ім'я Ксарі Рю. 

Паралельно він ще й встигав шукати, куди ж впали мої речі і навіть знайшов лікарські рослини, з яких ми зробили засіб, щоб обробити мої рани. 

Я навіть не підозрювала, що дракони ще ті язикаті хвеськи, особливо, коли треба розрекламувати самих себе... Мабуть, чим більший в тебе розмір, тим більше твоє его. 

З усього прослуханого, я запам'ятала, що Ксарі Рю багато років тому прилетів сюди, щоб виконати завдання. А саме – знайти місцевого мага, що всіх кошмарив. Та все пішло якось не за планом. Він познайомився не тільки з Ліріком Безнадійським, а й з його учнем.

Ізот Мерзенний – не найкраще ім'я для... Та для будь-чого. Але Ксарі Рю це не заважало спілкуватися адже він прибув з іншої держави, з іншим менталітетом.

Після однієї з гулянок, Ксарі Рю прокинувся у печері у драконячій формі, під закляттям гниття, без змоги повернутися до іншої форми. У нього вкрали магію і сховали у якийсь артефакт, а регенерація продовжує страждання роками.

Учитель Ізота не пережив контакту з драконячою міццю і помер одразу. А вихованцю, який зірок з неба не хапав, залишилося лише запечатане захисним заклинанням кільце.

Розлючений, з останніх сил Ксарі Рю прокляв Ізота, щоб той не мав спокою, як до, так і після смерті. І щось мені підказувало, просто повірити у те, що драконячі прокльони завжди потрапляють в ціль.

Роки йшли і Ксарі Рю спрямовував свою лють на людей поруч, збирав скарби. Але без змоги полетіти на велику відстань від джерела своєї магії, він став в'язнем без кайданів. 

– І ніяк не можна повернути магію?

– Думаєш, я не намагався, Маленька Воїтелька? У мене був шанс забрати те кільце, але щойно я добрався до Ізота, забрати артефакт не зміг. Лірік перестрахувався, хотів отримати силу і самому захопити владу, тому ні я, ні Ізот, не можемо користуватися артефактом, поки хтось досить сильний не зніме заклинання. Тож я повернувся у печеру ні з чим. А з часів кровопролиття, люди думають, що злий дракон пожирає їх співвітчизників і я дотримуюсь цієї легенди. Усі мої скарби зачаровані і вони повертаються до мене. Завжди.