Розділ 2

Сквернград цілком відповідав своїй назві: палюче сонце, темні кольори та понурі обличчя місцевих створювали похмуру атмосферу. Околиця була повністю занедбаною, а вміст нічних горщиків могли й з вікна вилити. Тож від смороду, що панував навколо, у мене позеленіло в очах. Або позеленіла я... 

Незважаючи на те, що за офіційним статусом я знаходилась на землях людей, на вуличках то тут, то там можна було побачити представників різних рас. Аромати і втома додали мотивації рухатися швидше. На шляху до центру міста, я побачила щось схоже на таверну. Хоча назвати це місце таверною, мабуть, було компліментом...

Між першим і другим поверхами заїзду висіла крива дошка з промовистою назвою "Сіра зоря". Будівля мала лише два поверхи та горище, але була досить широкою. Дерев’яні двері трималися на хитких незмащених петлях. Про це повідомив скрип, щойно я увійшла. 

Перший поверх мене приємно здивував, могла б сказати я. Але цього не сталося. У тріщинах пошарпаних стін подекуди стирчала різноманітна зброя, бурі плями на дошках, що панували за підлогу, нагадували щось червоне, а про кислуватий запах я краще промовчу. 

За барною стійкою була жінка. Вона зі спокійним виразом обличчя протирала ганчіркою кухля. Нарешті, хоча б у когось тут гарний настрій. Повнотіла жіночка мала кругле обличчя з чітко окресленими вилицями, темним волоссям, чорними вузькими очима та червоними губами. 

– Чого прийшла? – одразу насупилася. Оце так обслуговування... 

– Мені переночувати треба, – варто було брюнетці побачити гроші, як вона розслабилася і навіть всміхнулася.

–Так би й одразу. А то приходять усякі. Пововтузяться, посидять, а потім йдуть нічого не заплативши. 

Виявляється, Уліта – власниця закладу. Єдина жінка на все місто, яка змогла втримати у своїх руках бізнес. Їй пощастило мати бойовий дух, впертість і отримати це місце у спадок. Кандидатів на руку та серце не знайшлося, але серед клієнтів були ті, кого Мадам Уліта цілком влаштовувала на своїй посаді.

Цей випадок – ледь не скандальний, бодай крихта влади у жінки була нонсенсом. На людських землях панували чоловіки, а будь-яка представниця жіночої статі – лише річ, аксесуар або можливість заробити, якщо вона із заможної родини. Тут навіть у тварин свободи вибору більше. 

Уліта люб'язно запропонувала мені кімнату на другому поверсі і навіть без тарганів (яке диво!) та слідів від минулих гостей. За срібну монету мені пощастило отримати ще й додаткові послуги. 

Про водогін тут, звісно ж, ніхто не чув. Але потреба у водних процедурах залишилася.Тому юні помічники Мадам принесли чималу металеву балію, відра з водою та якесь нічогеньке мило. Я привела себе до ладу і мала можливість випрати речі, на яких під час подорожі назбиралося багато пилюки. Сподіваюсь, вони встигнуть висохнути за декілька годин.

Перевдяглася я в інший комплект із сумки: темні вільні штани, футболку, у якій була на момент аварії, а зверху одягла плащ з великим каптуром. З взуттям усе простіше: кросівки достатньо протерти ганчіркою. 

У дітей, а саме вони працювали на власницю заїзду, я дізналася, що Уліта – єдина їхня сім’я. Більшість з цих підлітків – сироти, на яких родичам було начхати. Аби минути біди, вони переховувалися, крали і раптом попалися Уліті. Але замість того, щоб віддати бешкетників вартовим, добра жінка дала бідолахам дах над головою, їжу, постіль і роботу. Власниця заїжджого двору завоювала повагу дітей, які відтоді беззаперечно слухаються її.

Залишившись у кімнаті, я, нарешті, перевірила свої заощадження. У мішечку лишилося ще з десяток срібних, п’ятнадцять мідних та три золоті монети. Що ж... цього вистачить на деякий час. Я впевнена, що гном (саме він виділив необхідну суму з прорахуванням сюрпризів) передбачив майже будь-що. До Безнадійська якось доберуся.

Потік думок перервало бурчання мого живота. Пора поїсти. 

Спустившись старими занедбаними сходами, я побачила в харчевні набагато більше відвідувачів, ніж вдень – яблукові ніде упасти... Замість Уліти залою бігали її підопічні. Двоє з них були схожі на власницю закладу. Попри труднощі, я знайшла вільне місце в кутку і до мене одразу підбіг один з її синів.

 – Що бажаєте замовити? – у нього була мила посмішка, але чіпкий погляд.

– А що тут найбезпечніше і найбільш їстівне?

Він витримав паузу і оглянув зал навколо, ніби боявся, що його спіймають на гарячому.

– З мого досвіду роботи на кухні, у нас найкраще виходить сиров’ялене м’ясо і тістечка. Вони йдуть на продаж до будинку міського голови, – ще трохи помовчав і згодом додав: – Але я вам цього не казав! 

– М’ясо так м’ясо... Тістечко я теж спробую, як випала така нагода, – затримуватися у цій дірі я не збиралася, а раз пропонують, чом би й не спробувати.

Контингент тут... цікавий. Біля входу розмістилися орки, які галасували, розмахували руками та весь час сварилися. Але попри відсутність компромісів, до бійки не дійшло. Лише одного погляду Мадам вистачило, щоб заспокоїти будь-які суперечки. Здається, жінка має великий вплив не лише серед підопічних, а й серед гостей. 

В іншому кутку сиділо троє чоловіків у темному одязі і каптурах натягнутих ледь не до носа. Навпроти них всівся огрядний чоловік. Одяг у нього був недешевий, а погляд швидко бігав з одного боку в інший. Передавши їм гроші, він дав руку, мабуть, для рукостискання, але його проігнорували. Швидко ретирувавшись, він пішов.

Ближче до центру зали був вільний простір. Навколо нього сиділи змішані парочки. Німфи, переважно наяди, сиділи поруч, а частіше – на місцевих чиновниках і, здається, нічого не бентежилися. Дівчата сміялися, загравали з чоловіками та одна з одною і дивилися на все порожнім поглядом. У мене була версія, щодо того, що саме було у мішечках на столі. Та усі питання остаточно зникли, щойно я побачила на носах кожного з тих, хто сидів за столом, знайомі сяйливі блискітки. Усім там було дуже добре.