Розділ 1

Давай швидше, бо їдеш, як черепаха! – каже моя подруга, що сидить поруч.

– Ірка! Припини. Я досі тверезий і не поведуся на це, – майже впевнено відповідає наш "водій" Дем'ян.

– Пау, ну скажи їй/йому щось! – одночасно вигукують ці двоє.

І вони мене ще запевняють, що вони – просто друзі. Не кажучи вже про те, що Іра мала деякі почуття до Дем’яна. Це помічали усі навколо, окрім самого об’єкта обожнювання.

Клац. Тендітні пальці з милим манікюром клацнули перед моїм обличчям. Ми зупинилися посеред дороги.

– А? Вибачте, я задумалася, – сказала, оглядаючи салон авто. 

– Я вже думала, що ти заснула. Так… хто правий, я, – подружка наголосила на останньому слові, – чи він?

– Ти ж знаєш, як я ставлюся до безвідповідальних рішень, що притягують пригоди до одного місця? Іро, що ти задумала?

– Я запропонувала відсвяткувати перший день нашої свободи… І, можливо, трохи швидше доїхати до вечірки Віоли.

– Мені подобається початок твого пояснення, але… – Дем'янчик намагався заперечити. Милий хлопчина, відданий друг та трохи наївний. Якщо Іра починає когось вмовляти, вона не відступиться від бажаного. 

– Я схвалюю. Коли ще в нас буде особистий водій з майже власним авто? – потай підморгую подрузі.

– Батько мене вб'є, якщо буде хоча б одна подряпина, – буркнув для вигляду хлопець. Його азарт не помітив би лише сліпий. 

Дорога пуста, більше нікому не треба їхати в область у цьому напрямку. Тому… можна спробувати проїхатися з вітерцем. 

– Та ти завжди уважний та обережний, кращого на цю роль нам нікого й не знайти, – підбадьорюємо.

Будинок таємничої незнайомки знаходиться далеченько від міста. З опису Іри стає відомо, що родина Віоли не з бідних. Цікаво, як вони познайомилися?

– А якщо… – починає хлопець, але затинається під тиском наших поглядів і вже з усмішкою, – ну, добре. Переконали. 

На небі жодної хмаринки. Сутінки поступово захопили панування і все навколо набувало темних барв. Розмова стихла і ми слухали пісні з радіо. І як завжди це буває під час тривалих поїздок, атмосфера мене заколисала і я заплющила очі.

З обіймів сну мене витягнули раптово. Я почула Іру, що верещала не своїм голосом.

– Дем'ян! – яскравий спалах попереду, я відчула навіть із заплющеними очима.

Я майже нічого не бачила, лише темне крісло водія поперед себе. Пам’ятаю скрип гальм і звук тертя шин. Встигла краєм ока побачити перелякане обличчя Іри. І відчути, як мене відкидає вбік. А потім… 

Темрява і тиша. Не можу нічого сказати, та й кому? Навіть тіла свого не відчуваю і мені тут не те, щоб затишно... Найкраще підходить слово “ніяк”. Як я сюди потрапила? Я померла? Що взагалі відбулося? Невже я помру так безглуздо, у свої кхм-надцять? Це якось несправедливо...

Ой, здається, я поспішила з висновками і мене не хочуть відпускати.

Головний біль – перше, що я відчула. Забираю слова назад, лежати у темряві без почуттів було краще.

– Якась вона дивна... – тихий голос, як комар, що дзвенить над вухом, тоненький і не надто приємний.

– Та тихо ти! Вона ж з іншого світу, звісно вона інша, – промовляє інший голос. На відміну від першого, нижчий та глибокий.

– Ну, не можу я... Ти тільки поглянь, вона ж...

– Що вона? – гаркнула не розплющуючи очей. А що вони хотіли? Розбудили, а в мене ще й голова болить. 

Чекайте. А вони – це хто? Ледь роздерши очі, бачу двох невеликих істот з крильцями. Ну, як невеликих… трохи менших в зрості, ніж склянки 0,3. Схожі на живі фігурки людей, але виглядають яскраво. Може це феї? Уві сні може ж бути що завгодно.

Ніколи не бачила такого поєднання кольорів: пискляве "чудо" мало шкіру глибокого рожевого кольору, ледь загострені вуха, сріблясті очі та чорні вії. Світло-рожеві напівпрозорі крила виглядали тендітними і я не уявляю, як вони тримають це тільце у повітрі. Інша  істота, була повною протилежністю попередньої: коротше волосся, шкіра насиченого блакитного кольору, а тоненькі світлі крильця ще й переливалися на сонці. 

Мабуть, я сплю. Або на вечірці Віоли були наркотики, бо я сама такого не придумаю.

Озирнувшись, розумію, що лежу на підлозі старої будівлі. Про це каже стан стін, стелі та елементи оздоблення, які потьмяніли від віку. Але, на превеликий подив, кімната чиста.

– Без магії. Величезне страхопудало без магії, – продовжує мала смертниця з блідо-блакитними крильцями. 

Мені вдалося зловити малу роззяву. Тримаю за талію та крила все ж не чіпаю. А що як вони такі ж чутливі , як у метеликів… 

– А-ну повтори! – сподіваюсь, звучить досить загрозливо.

– Не лама-а-а-айте, будь ласка. Нас і так мало лишилося, виводять ніби ми якісь парази-и-и-ити... – просить переляканим голосом мала подруга цієї… Цього створіння. Схлипнувши, рожевокрила сякається у хустинку, що з’явилася незрозуміло звідки.

– Я чекаю вибачень… – стискаю дивовижно зухвалу істоту трохи сильніше і дивлюся прямо у вугільно-чорні очі з сріблястим віями.

– А шо мені за це буде? – її голос стає ще глибше, – А хоча… Давай, ламай мене, ламай мене повністю! Стисни сильніше… – це прозвучало настільки дивно, що, здається, мою зніяковілість можна було різати ножицями.

– Ти якась пришелепкувата…

– Добре-добре, зараз виправлюсь. Вельмишановна гігантка, вибачте за те, що почувши правду, ви образилися, – а я вже хотіла відпустити її.

– Щооо?!

– Ні? Добре. Чого ще не вистачає? – улесливий тон, але я знаю, що це омана. 

– Ай, біс з тобою… Я хворих не ображаю, тож подарую тобі життя, – фей якось не дуже добре вбивати, а сестра Іри мене б уже за це... – Іра! Дем'ян! Де мої друзі? – шокована, я відпустила блакитнокрилу і почала оглядати усе навколо більш уважно. 

Висока стеля, білі стіни із чудернацькими зображеннями і кам'яна підлога з незрозумілими символами, що нагадували якісь казкові візерунки. Схоже, на якісь руни чи ієрогліфи.