XVI. Рятівний гнів

Світло від невеличкого каганця м’яко осяювало заплакане, вродливе обличчя Айї та її довге, хвилясте волосся безладно розкидане по ліжку. Кленовий вінок, гнівно скинутий із голови, валявся на підлозі спальні самопроголошеного наре́ченого.

Попри зовнішню несхожість на молодшого брата та батька Рокос виявився найбільш неконтрольованим поміж них. Очевидно таке маскування було зовнішнім проявом його внутрішньої сили, потужності його власного Вирію, що волею своєю зумів викроїти собі доволі нетиповий для їх сім’ї образ. За чаюванням Айя зазнала чималого тиску з його боку та втримати дистанцію допоміг Дак. Жінка розуміла, що наступного разу колишнього омі може не бути поруч, тоді захистити від Рокоса її буде нікому. Його бажання зачати первістка межувало із безумством та не підкріплювалося нічим. Сироти відчаю і страху бігали її тілом, мов шалені, а холодний піт проступав між лопаток при одній думці про його нахабні домагання.

Коли Пава постукав у стіну, де розташовувався віконний проріз, Айя від радощів мало не закричала. Птах закляк у її обіймах, здавалось навіть не дихаючи. Насолодившись теплом тіла господарки сповна він підняв крило, демонструючи на ньому невеликий напис чимось темним:

– «Як просила, не вірую жодному слову твоєму. Передала батькові слова твої про наміри Рокоса. Не бути королям у Землекраї Ніколи!»

Вседочка полегшено видихнула, зрозумівши, що наглядальниця Ліні передала сестрі послання приховане нею під пелюстками, поруч із ліжком, у її спальні. Пава радісно заходив колами біля господарки, доки у кімнату не увійшов Рокос. Він нетерпляче і безцеремонно відчинив двері, що з усієї сили врізалися об стіну, створюючи доволі гучний гуркіт, від якого пташина перелякалася і чкурнула на двір кудою прийшла.

– Кого впустила до кімнати нашої, перед мною? – владно та тихо мовив чоловік, не ховаючи оголених грудей і торсу, що видніли через розстібнутий легкий одяг.

Нічне вбрання землечоловіків складалося з легенької спідниці, яка одягалася на талію, та напівпрозорої, широкої, довгої одежини, що нагадувала халат у світі смертних. Тут її кликали нічною рясою, через походження тканини, і зодягали виключно у проміжок після вечірнього омивання та безпосереднім сном. Ряси ткали із ниток особливих тонких корінців водної ряски, яка вночі затягувала всі водойми Земного Краю. Рослина мала приємний, м’який дотик до тіла у виробі, та найкраще підходила для натільної білизни.

 От тільки під рясою Рокоса Айя не бачила найважливішої частини, а саме, нічної спідниці. Дівчина стисла амулет зі своєю кров’ю у кишені сукні та стримуючи емоції спокійно відповіла:

– Це Пава, мій ручний птах. Прилетів провідати мене.

– А чому обличчя твоє зазнало сліз? Чи не любий Лісовий  Масив тобі, жінко?

– Любий та турбота про матір картає серце моє. Чи не вперше плачу не від веселощів. Мов-но краще, що привело тебе у час нічний?

– Не знаю тепер сну без тебе, моя мила. Бачу ще навіть ряси не зоділа. Дозволь допомогти із цим.

– Тіло моє залишиться небаченим тобою до сплетіння. Не варто квапитися із цим.

– Як же можу спокійно спати через стінку, коли серце моє буквально вискакує з грудей від думки одної про тебе.

Чоловік наблизився до Айї занадто близько й цілунком болючим впився в такі бажанні йому уста. Його міцні руки притиснули її до своїх оголених грудей, мало не до хрусту в тендітному дівочому тілі. Вседочка усіляко пручалась, але хаотичні, визвольні рухи лиш розв’язали тонкий пояс його ряси, що зрадницьки оголила безсоромне, розгарячіле тіло Рокоса. Жінка буквально на дотик відчула відсутність нічного одягу й зойкнула від несподіванки та розпачу.

– Сама це зробила, Айє. Невже не бажаєш пізнати усього мене, люба? Ніхто не дізнається про наше таємничення.

– Рокосе, відпусти мене! – вдавати сміливість уже не було потреби, вседочка лила сльози і кричала: – Наша родина не знатиме честі за діяння ці. Прошу тебе, не квапся.

– То бажаєш ти, але боїшся? – боляче схопивши її обличчя він зазирнув своїм хижим поглядом здавалося у самісінькі глибини її духу. – Страх твій лиш більше розпалює полум’я у мені. Покора це те чим має славитися наре́чена. Тож покорись. Матір моя не бажала коритись батькові, тому й не бачиш ти її поруч із нами.

– Про що мовиш?

– Батько не любив свавілля матері й знищив цю проблему зі свого життя. Моя мила, я не мій батько. Знайду як змусити, коли сама не підкоришся. Тоді добровільно підеш у Вирій Туманний шукати прихистку. Зрозуміла?

Айя не могла повірити у почуте. Вона нажахано витріщила очиці на наре́ченого, мовчки шукаючи хоч натяк на жалість.

– Айє, почула мене? Відповідай! – крик Рокоса холодом обійняв кімнату.

Вседочці здалося, що її оголену привели у Льодову Пустелю Вітряного Королівства, про яку вона дізналась із письмен, під час періоду тиші. Чи скупали у водах Зимових Рік Водяного Королівства, чиї води могли за лічені хвилини перетворити будь-що на крижану глибу.

– Так, – тихо відповіла, а за тим відчула, як її грудей торкнулися чоловічі уста.

Рокос так швидко й нахабно робив з нею те чого хотіло його тваринне нутро, що неготова до подібного Айя лиш намагалась зловити стрімку реальність. В кімнаті тошнотворно пахло липкою мерелю, яку використовували при обкурюванні приміщення під час процесу вродження. Низькоросла, солодка за ароматом та смаком травиця мала колосальний ефект дурману та стишувала сприйняття. Доки вседочка сконцентрувала увагу на розпізнанні аромату, Рокос знайшов її кулон у кишені сукні.