XVII. СТЕЖИНАМИ ЛІСОВОГО МАСИВУ.

Знайомий шлях завів у непізнаний раніше район Землекраю. Заїхавши на територію Лісового Масиву вседочка відразу помітила зміну щільності повітря та його аромату. В ніс ударили густі пахощі різнотрав’я і квітів, рясно порослих обабіч дороги, якою карета везла її до тимчасового дому. Здавалося безкрає поле вкривали сотні тисяч квітучих, соковитих трав’янистих рослин, які старанно обпилювали медоносні бджоли, що водилися лише в цій місцевості.

Поруч з Айєю гордо їхав Рокос, тримаючи наречену за руку й булькочучи щось про красу її тілесну і кохання своє вічне. Напроти сидів колишній омі Дак. Мовчки, чарівливо всміхаючись чоловік усю довгу дорогу нишком відслідковував кожну емоцію на дівочому обличчі. В’їхавши у густий, трохи химерний ліс він порушив свою тишу, солодко мовивши:

– Айє, дочко моя люба, вбачаю сум на обличчі твоєму та гіркоту у мовчанні. Чи не рада ти покидати батьківський дім? Чи Амок все-таки не дарував кохання до Рокоса у серце твоє?

– Батьку, зросла у Всесаді, не покидаючи на довго меж його. Чи є хвилина мовчання за дитинством поганою? Щиро дякую Амоку за відважність Рокоса та жалюгідність і боягузтво Припортального омі. Наре́чений мій не має знати впливу Туманного Вирію.

– Туманного Вирію? Чому про нього мовиш ти?

– Щирий та відданий землелюд не знає страху, бо живе у милості Всебатьківській. Аспер же злякався. Щаслива, що зараз не з ним рука об руку їду у нове життя. Хіба не знаєте, що Всебаланс у Запорталлі вдалося відновити, а от Землекрай зазнав чималого удару Вирієм?

– Надто обізнана ти попри непізнання місії своєї. Які особливості крилися у тобі до сьогодення, що відаєш такими істинами?

– Схильність до наук та аналітичний розум є особливостями моїми. Хіба є щось важливіше за живий розум? Хіба не це головне в управлінні?

– Про що ти, кохана? Про яке управління мовиш? – Рокос побачив на обличчі батька масну посмішку й не розумів її походження.

– Про те, любий Рокосе, що Арес править з сестрою моєю районом Різнотрав’я. Плюм править районом Деревистих рослин. Ми не можемо сидіти склавши руки. Мову вів, що Землекрай має зазнати сили королів. Згодна з кожним словом твоїм. Лісовий Масив має мати єдиного правителя і ним станеш ти, мій коханий.

– Жінка ця подала ідею, котра давно жевріла у розумі моєму та не була зібрана воєдино. От яким має стати перший крок, – засміявся Дак. – Люба моя, скарб ти для сина мого. Сили мої зазнали чималих втрат через дотримання тиші.

Дак оголив свою ногу, що ховалася за кількома шовковими спідницями. Карету наповнив легкий гнилистий аромат. Від коліна і до стегна потемнілу шкіру їла волога рана.

– Це можливо злікувати. У Всесаді прекрасні…

– Дитино, про це не варто знати нікому, – чоловік заховав своє понівечення. – Всебатьки зробили це зо мною, не матиму їх милості тепер. Облиш думки про мене. Подумай про майбутнє ваше, королево Лісового Масиву.

– Тут нічого думати, батьку. Вседочка я, чи мало цього, щоб претендувати на першість? Лілі та Арес мають конкретні сили, тому не можуть переступити місії своєї. Сестра спромоглася стати першою жінкою омі, бо гідна того. Рокос же має важливу місію, не дотичну до творення, як матиму після сплетіння і я. Хіба мало того? – лукавий усміх болісно спотворив її ніжне обличчя. – Гідна стати королевою лиш я.

– Звідки відаєш ти про місію мою? – молодий чоловік помітно напружився.

– Цілунок твій, кохання моє, відкрив очі на неї. Не спроможний створити або ж виростити нічого, чи не так? «Маю впевнено триматися, навіть якщо помиляюсь. Він не схожий на братів, чи батька. Руки його м’які, а погляд надто важкий, щоб під ним могло прорости бодай щось», – внутрішні настанови підсилювали зовнішню впевненість бранки.

Дак звузив темні очі й перевів запитальний погляд на сина. Той заметушився, не знаючи що відповісти.

– Чому не зізнаєшся наре́ченій, що відчула вона істинно єство твоє? Дійсно, Айє, син мій не зовсім звичайним вродився. Творення не знає дух його. Хоча управління тваринним світом теж чималий дар. Зона тваринництва підвладна обом омі Лісового Масиву, могла б стати місцем його правління, при милості Всебатьків. Але третій омі у масиві не влаштовував їх,– Дак замовчав. Якийсь час він спокійно спостерігав покручені тонкі стовбури дерев, які мелькали за вікном, а потім мовив: – Відчуваю у тобі те, що є у синові. Маю, Вседочко, стрічне питання до тебе. Звідки здобула стільки хаосу?

– Що? Про що мовиш, батьку? Хіба забувся ти хто перед тобою?

Дак ухопив молоду жінку за руку і потяг на себе, шипляче прокричавши:

– Не раджу таємничити, Вседочко, бо ми вже не у Всесаді. Наре́чена ти сина мого і належиш тепер мені. Тому затям, що буде з тобою далі теж залежить від мене.

– Батьку, відпусти її! – Рокос грізно відштовхнув чоловіка та так, що той мало не упав додолу, а Айю посадив на місце. – Не дозволю так поводитись з моєю наре́ченою. Вона не належить тобі й ніколи не належатиме. Все гаразд, мила?

– Т-так! – потупивши погляд на власну почервонілу правицю дівчина розуміла, що стала стіною між колишніми союзниками. – «Моє мовчання не вирішить проблему, але може у майбутньому похитнути довіру Рокоса. Треба відповісти, Дак відчуває Вирій у мені». – власні логічні думки дивували дівчину, але разом з тим рятували. – Такою вроджена, омі Даку. Тому тиша тривала вчила мене контролю і мудрості. Чесність та відвертість у поєднанні із гострими питаннями ніколи не приходились батьку по душі. Землекрай має бути вільним не лише від таємничень, але і від речей про які таємничать, бо про них ніхто не питає. Я, Лілі, ми завжди були іншими. От тому певно й обрали синів твоїх.