XI. УСАМІТНЕННЯ ЧИ УСВІДОМЛЕННЯ?

Легкі, поступальні рухи тварини, на спині якої Айя себе усвідомила, були такими обережними та водночас швидкими, що вседочка не відразу зрозуміла де знаходиться. Десь чувся стук копит її надійного та розумного жеребця, Нора, а це означало, що їхала вона не на ньому. Тим паче спина перевізника була дещо ширшою та набагато м’якішою від кінської. Після доволі затяжного і неуспішного зіставлення думок про можливого представника тваринного світу, який володів би такою граційністю рухів, дівчина відчула тепло, що розходилось її тілом від зони живота.

Жар чиєїсь міцної руки легко проходив через тонку тканину сукні буквально зігріваючи живіт, створюючи затишне відчуття й разом із тим доволі сором’язливі спазми у ньому. Правиця обережно стискала Айю в обіймах, утримуючи її у лежачому стані, мов мале дитя, що заснуло під час поїздки. Мініатюрність тіла дівчини дозволяла зробити те цупко й повністю мінімізувати незручності при перевезені.

Кінцівки здавалося зовсім були відсутні, а очі важкою полудою вбачали лиш світле волосся на фоні нічного неба, через яке просвічувалося сяйво зірок. Вона зібравши сили намагалася повернути голову у бік вершника та не змогла. Хотіла щось сказати, але власний голос не належав їй і не видав навіть натяку на звук. Нічого не залишалося окрім надії, що скоро її довезуть додому, адже Нора точно йде попереду вказуючи шлях саме туди. Принаймні легкий аромат, характерний місцевості неподалік Зоряного Водоспаду заспокоїв її надто приблизні здогадки.

– «Проїжджаємо зоряні води, більше ніде не стрічала такого ніжного запаху. Та хто міг знайти мене у таку пору, пересуваючись верхи не на коні? В будь-якому випадку довезе він мене до дому, а там все проясниться. Чому ж зовсім не маю сил, щоб хоч побачили обличчя рятівника?»  

Приборкавши гомін нав’язливих думок дівчина мимовільно ворухнула правою рукою торкнувшись м’якої спини тварини. Прохолода та рослинне походження покриву збило з пантелику усі вседоччині подальші роздуми.

– «Рухаємось ми досить швидко, але майже безшумно. Тварина точно позбавлена копит. Структура спини відчувається зовсім незнайомою. Це звір не кінської породи, може айлон?» – Ідея про істот зовні схожих на оленів зі смертного світу, що мали щільний, пір’яних покрив та м’яку широку спину заволоділа її увагою. Та й ця теорія зазнала краху: – Пересуваються ними лиш снолюди, яким немає що робити поблизу Лісового Масиву. Та й здається айлони мають копита. Стукоту не чутно зовсім. Це не вони. Під спиною моєю мох, не пір’я. Густий покрив моху, тому так м’яко. Це накидка? Чи тварина, що поросла мохом? Ні, це точно накидка, бо ті що мають рослинний покрив не спроможні підняти двох наїзників. А тут он яка кремезна спина».

Яскраве сяйво Місячного Озера та галас сестер, дав зрозуміти, що зараз час вечірнього омивання і її рятівник прибув дуже невчасно. Очі нічого більше не бачили, бо геть заплющились, відмовляючись  підкорятися наказам мозку. Айї залишилося лиш слухати та слідкувати за відчуттями.

Тварина зупинилася, повільно та обережно присіла, а руки невідомого рятівника доволі ніжно продовжували тримати її в обіймах. Голос наглядальниці Ліні  відкинув усі потенційні сумніви щодо закінчення її подорожі:

– Заради Амока! Весь палац обшукала у надії, що заховалася  вона в Трояндовому Лабіринті. Невже знову утекла за межі Всесаду? Сон її міцний викликає у серці моєму турботу. Де ти знайшов її? Ох, геть забулась. Зоряний Водоспад? Знову бувала там? – очевидно невідомий щось показував рухами голови, бо Айя відчула коливання в його тілі. – Далі? Але що їй там було робити?

Вседочка не чула ні звуку з уст рятівника та чітко усвідомила його спробу безслівно відповісти.

– «Чому він мовчить? Нікого не знаю, хто був би позбавлений мови. Нора його точно знає, бо не став на мій захист, а отже знаю і я. Ким же він є?»

Мовчазний співбесідник готувався передати порятовану помічникові наставниці, але перед тим пригорнув її обличчям до своїх грудей. Аромат його тіла здався настільки знайомим, що невідомо якими силами уста Айї вимовили єдине слово:

– Аспер!

Рух рятівника припинився. Він завмер забувши навіть про можливість дихати. Чоловічі обійми зімкнулись сильніше, а потім він поклав доволі велику долоню на її розтріпану голівку.

– «Невже це він?» – спроба розплющити очі не увінчалась успіхом.

– Розумію, що розповісти не можеш, але стан її не дає спокою мені. Вона точно не спить, – наставниця збентежено нависла над обличчям підопічної, позвавши її: – Айє, розплющ очі!

Дівчина не могла ніяк відреагувати на марні прохання жінки й нерухомо продовжувала лежати. Через ще кілька потужних спроб вона справді почала засинати. Ліні наказала помічникові забрати у гостя вседочку, натомість той стурбовано почав ритися у торбині, що висіла на спині його лорі. Аспер показав наглядальниці кілька мелайниць, що змусили жінку зойкнути від подиву.

– Квіти Амока? Ти знайшов Айю у Долині Східних Трав?

Саме там зростали мелайниці, які розквітаючи за кілька хвилин ставали пухкими білими пушинками, нагадуючи гостям долини, що їх земля межує із Вітряним Королівством. Коли вітри від сусіднього королівства влітали у долину, все полонили білі хмари парашутиків. В таку пору шукати різнотрав’я було неможливо. Землелюд чекав стишення вітрів і тільки потім йшов на збір рослин, які там мали особливу соковитість та силу. Казали, сам Амок у цій долині зустрічався з Дуршею Вітряним. Тому цей регіон був важливий для обох королівств, а трави у ньому особливою силою володіли.