IX. СПОКІЙ ВСЕБАТЬКА НЕ ВІЧНИЙ

Того ж вечора Айя порушивши усі правила вперше піднялася у Світлицю, де Всебатько з синами, не припиняючи словотвору просять Всетворця дарувати їм сил оберігати смертних та усі чотири стихійні королівства. Світлиця знаходиться на другій за висотою, після Гори Дум, горі Всесаду. Її зовсім не видно знизу, хоч вона являє собою доволі химерного виду кришталеву вежу з відрізним верхом, з якого яскравий стовп білого сяйва сягає небес, зникаючи десь в їх височині. Нерівні, різьблені стіни грають усіма можливими барвами від яскравого сяйва усередині самої Світлиці. Лиш велетенські, важкі, дерев’яні двері темніють на фоні світлого, мов крижаного фасаду.

Дівчина потопталася перед входом оглядаючи місцевість. Її дивувала заборона батьків підійматися сюди комусь окрім чоловіків Всеродини.

– «Такий чарівний нічний краєвид. Як же гарно тут певно у денну пору. Що відбувається, коли жінки сюди підіймаються? Нічого, можу мовити з повним розумінням себе у моменті», –  думала, оглядаючи краєвиди Всесаду.

Мов на долоні, унизу не так далеко, як здавалося, виднівся диск Місячного Озера. Там правіше майорів у сяйві зірок Трояндовий Лабіринт Всематері, а ще далі виднівся Зоряний Водоспад. Його вода вночі нагадувала, чи то сяючий медовий потік, чи то розріджене, густе золото. Саме цей фрагмент місцевості прикував погляд дівчинки й вона довго стояла, наблизившись занадто близько до краю, за яким панував лиш вітер. Якоїсь миті Айя відчула небувалу легкість, їй навіть здалось, що вона зможе стати на порожнечу перед собою й по ній пройтися до самісінького водоспаду.

– «Він такий красивий. Чому ми з Аспером ніколи не приходили туди вночі? Аспер!» – ім’я друга боляче стисло серце і вседочка відійшла від обриву. Мов обпікшись об невидиму стіну, яка порятувала її від загибелі, вона прошепотіла: – Не скоро ми знову побачимось і певно ніколи вже не побуваємо там разом.

Величезні двері перед нею здавалися надважкими, але відчинити їх не склало ніякої проблеми. Легко, мов невагому пір’їну, Айя потягла їх на себе з єдиною думкою:

– «Батько, моя остання надія дізнатись істину про особливість мою».

Яскраве, майже біле сяйво вирвалося назовні з приміщення і засліпило непрохану гостю. Дівчина спершу зробила крок назад та наступної миті прийняла рішення не розплющувати очей, а пройти у середину, і щоб там не було розшукати Гая. Крок за кроком вона проходила в невідомість, допоки хтось не узяв її під лікоть.

– Айє, чому ти тут? – батько абсолютно привітним тоном заспокоїв тривожне серцебиття від неочікуваного дотику.

– Батьку, хочу поспілкуватися з тобою. Можемо зробити це зараз?

– Зараз, у цей час?

– Так, тепер.

 Прихід молодшої доньки у пізній для жіноцтва час та ще й у заборонену зону певно викликав би гнів у смертного чоловіка, але Гай з дитячою цікавістю оглянув дівчину. Враз сяйво довкола стишилося, оголивши височезну стелю та округлу форму залу, стіни якого всередині здавалися мармуровими, а не кришталевими, і повнилися різними химерними візерунками та символами.

– Розплющ очі, дитя. Що змусило тебе порушити правила й прийти до Світлиці? – він говорив одночасно тихо й громовито, лагідно і з офіційними нотками.

Айя послухалась. Розплющивши очі, на хвилю забувши про ціль свого візиту, з дитячим захватом роздивлялася все довкола. Побачивши абсолютно спокійних братів, які попри все продовжували свою працю, вона подала вітальний знак. Що саме робили вони дівчина не знала та і ніколи не цікавилась тим. Вона лиш відала, що батько чинить словотвір, таким чином розмовляючи із самим Всетворцем, радиться з ним, просить про всезагальний добробут.  Також Всебатько отримує прохання смертних із Запорталля, що теж до Всетворця доносяться устами його. Знала Айя, що до словотвору стають два старших брати, коли Гай відлучається, але що роблять у цей час інші десять чоловіків, вона не здогадувалася.

– Особливість моя, – відповіла через хвилину. – Саме вона є причиною того, що діється зо мною? Чи не так, батьку?

Всебатько оглянувся у бік погляду дочки, на синів своїх, що в біло-рожевій заграві з золотими іскрами несли свою службу. Всебрати виловлюючи яскраві жарини у повітрі, швидким тертям долонь одна об одну змотували тонесенькі нитки. Зловивши німе запитання у погляді Айї, Гай дав відповідь на випередження:

– Скажу лиш те, дочко, що брати твої виловлюють віру смертних, яка мов іскрами пронизує словотвори їхні.

– Віру?

– Так, Айє. Смертні найбеззахисніші серед усіх відомих тобі народів. Та лише вони, окрім Всетворця, спроможні, як знищити нас, так і живити.

– Не розумію, батьку, слів твоїх.

– Маєш знати, що робимо ми Запорталля придатним для життя. Але оскільки їх світ має щось від нас, згідно з законом Всебалансу ми отримуємо щось від них, і це віра їхня. Іншими словами дяка за благополуччя. Колись ми мали багато шани. Людина знала про наше існування й іскри віри, що бачиш ти, вогнями освічували простір. В ті часи владики королівств пройняті любов’ю йшли на багато, чуючи словотвір в адресу свою.

– Тобто, запортальні могли просити щось у Всематері?

– Не лише. Вони могли взаємодіяти з кожною стихією, даючи різні імення і чини. Хоч по істині все те смертне найменування не мало значення. Важлива лиш сердечна іскра, та сама віра, котра спроможна була пройти крізь час і простір, щоб донести прохання. Тоді Світлиця буда в дещо іншому стані. Стихійні духи розносили іскри по землях своїх, збагачуючи силами кожного жителя. Кожен виконував прохання відповідно до обов’язків. Але чим більше стихійники допомагали, тим більше вимагали смертні. Перші темні іскри зчинили хаос у чотирьох королівствах, отруївши буквально простір та духів стихій. Прийшли важкі часи. Забагато стихійників стріли смерть. Стихійні духи більше не брали участі в прослуховуванні словотворів та заховалися подалі з очей. На останок усі словотвори стали слухати лиш ми з Амоком, чим перекрили прямі енергетичні коридори до інших королівств. Землекрай мав виправити діяння смертних дітей своїх, що не усвідомлюючи наслідків власних дій мало не винищили себе та нас усіх.