VIII. ПРОБЛЕМИ ВІД ЗНАНЬ

Наставниця Бефіна мала доволі довгу розмову зі Всематір’ю після чого повернулась до Айї, яка нудьгувала в Келії Наук. Дана будівля являла собою невелику кам’яну вежу, великі вікна якої вкривали прозорі води, нагадавши дівчині картину з нещодавнього ведіння і білий, пухкий прошарок на невіданих їй землях.

– «То був сніг. Точно. Той покрив, це надмірно охолоджена вода, яка падає смертним на голову. Здається подібне явище можна спостерігати в одній із зон Королівства Східних Вод. Про це мені колись розповідала наглядальниця Ліні. Варто розпитати її».

Вседочка присіла на м’яку траву порослу довкола неї і з цікавістю вивчала власні думки, які кардинально відрізнялися від її нещодавніх. Сотні знань зі смертного світу повнили її свідомість, при цьому гармонічно вибудовуючи сходинки розвитку Запорталля.

Роздуми перервала викладачка, яка зайшла до кімнати із шовковим звертком у руках. За її спиною зачинилася важка кам’яна завіса й стіни залила іскриста, звукопоглинаюча рідина.

– Наставнице, а навіщо така таємничість? Ми могли провести урок у кімнаті моїй, чи піти в Зал Знань.

Обтягнувши світлу одежину та зібравшись зі сміливістю викладач розкинула перед очима дівчинки принесений килимок. Золотаві візерунки якого зображувати карти усіх чотирьох стихійних королівств, і ніби ще щось, чого Айя не могла добре роздивитися. Істина була перед очима та фокус сприйняття не вловлював майже нічого конкретного, крім примарного, білого натяку на додаткові лінії біля королівств. Бефіна розпустила тугу косу, на підлогу пало золотаве волосся. Слідом за цим приємним, спокійним голосом викладач почала мову:

– Це карта світобудови, Айє. Бачити її можуть лиш деякі омі. Маєш узріти істину з волі Всематері та осягнути величезну честь даровану тобі.

– Карта світобудови?

– Тихо, Вседочко. Почну мову свою, а ти й звуку не випусти з уст, бо велика істина навік вислизне з рук твоїх і ніхто не зможе змусити її явити себе знову.

– Пізнаю я таємні знання, тому ми зараз тут, де проходять члени Всеродини тишу?

– Саме так, Айє, саме так. Маю попередити, що не маєш боятися нічого, бо встелений пилом минулого світ майорітиме перед очима твоїми, але ніяким чином не зачепить тілесної оболонки твоєї. Почнімо, всі небесні тіла якраз стали на свої місця.

– Про які тіла мову ведеш ти?

– Тиша, Вседочко, твій ворог надмірна допитливість. Та як бажаєш відповіді мати, контроль має бути освоєний сповна. Жодне слово не має вирватись устами твоїми, жоден звук не може перервати картини минулого.

– Зрозуміла, Бефіно, почнімо.

Тихі слова викладачки спершу здавалися надто тихими. Дівчинці доводилося добряче прислухатися, щоб чути їх, але раптом картинка на килимі почала рухатися й складатися у мотиви по її словах, що вже здавалося громом гриміли в самому мозку.

«Возвів Всетворець Град на полотні синяви небесної, що населяли діти його. Та подарував їм світло денне й возвів поруч велетенський острів по подобі прекрасного саду. Населяли водоймища чисті й ліси соковиті, саду того, твариноподібні створіння неймовірних розмірів та можливостей. Дарували вони Граду Небесному свіжі вітри, тепло вогню, зелень неймовірних садів і води іскристі й чисті. Величали істот тих могутніх духами стихій.

Зростали повільно велетні в гармонії та благості. Доки якоїсь миті міць їх примножилася настільки, що втративши контроль над власними діями почали вони невільно нищити один одного, забуваючи про почуття братські та місію життєву. Сили вітрів, вогню, води й землі діаметрально різні. В контакті тісному вони руйнували саму суть існування кожного з них.

Гинули стихійні духи один за одним, а навколо острову все більше густішав сірий туман, схожий на дим. Він потроху нищив острів, частини якого падали у порожнечу із самими духами. Тривало так зовсім не довго, шість днів діти Всетворця оплакували стихійних створінь, які полюбилися їм, а на сьомий сміливці, порушуючи заборону Батька свого, вирушили на пошуки вцілілих у Туманному Вирії, навік полишивши Град Небесний.

На маленькому уламкові, що залишився від колись великої землі вціліла єдина гора. В печері якої зберегли життя четвірка молодих стихійних духів, трійко з яких тільки вродилися. Налякані малята забилися у глибини сховку і попри біль контактування разом ховалися від вихрів нищівних, що постійно крутив безжальний туман. Трійко духів: вогню, вітру і води вже доживали останні миті, коли найстарший серед них, земний дух став до оборони і узяв під контроль цілісність останнього їх прихистку. Зелена трава із жовтими квітами покривала його схоже на ведмеже тіло й радо прийняла в прохолодні обійми поранених і змучених малюків, послаблюючи біль їхній. Довжелезний хвіст земного рятівника, мов павичий, затуляв вхід до печери, утримуючи усі удари незрозумілого походження стихії. Яскраво-зелені, маленькі очиці з ніжністю оглядали все довкола, а довгі вуха чули кожен шелест. Боявся дух земний не того, що Туманний Вирій його згубить, а за братів менших. І видали уста його перше незграбне словотворення до Батька свого, про спасіння братів його.

Почуті були слова Амока Земного і виконане прохання його щире, бо єдиний він виявився невразливим до усіх нищівних чинників возз’єднання стихійного. Єдиним виду свого, що повстав та вцілів. Першим, що проявив сміливість та став на захист слабкіших себе.

Розвів Всетворець Туманний Вирій рукою своєю могутньою й навіки частини його полонив у надрах земних новостворених, окремих світів для кожного духа стихійного. Щоб знову не виросла їх міць разом з ними і не знищили вони один одного попри любов щиру, як пращури їх. Частину Туманного Вирію, що виявилася надлишковою, розсіяв Творець далеко під світами стихійними, як згадку про згубні часи. Обтяжив Амок із допомогою Батька кам’яними масивами безтілесні ті краї, буквально зафіксувавши їх в місці сховку.