13. Маргарита

  Судячи з того, що Данило змушує мене ховатися, роблю висновок, що я продовжую бути об’єктом роздратування його дівчини. Коли ж її уже попустить? Скільки можна визвірятися на мене? Діані давно слід було змиритись та прийняти факт, що я не з’їду з дому Ткаченків через її примху.

  Ех, Артурчика не вистачає. Він знову пропускає навчання, посилаючись на слабкість після перенесеного вчора отруєння. Шкода, я зараз з радістю «присіла» би йому на вуха. Є, що обговорити.

  Заходжу до аудиторії через хвилинку після того, як за її дверима зникає Розумовська. Хай би сиділа десь подалі, аби очі мої її не бачили. Втім білявка вмостилася у першому ряду, і перше, на що натикаюся, перетнувши поріг лекторію, - це холодний погляд голубих очей що байдуже глядять, немов крізь мене.

  Криво всміхаюся замість привітання й тримаю курс на верхній ряд. Місце обираю таке, щоб Діані було незручно озиратися до мене, - прямо за її спиною, прикриваючись постатями двох одногрупників, що всілися попереду.

  Втім та навіть і не думає дивитися на мне. То й слава Богу! Хоч не відволікатимусь під час заняття.

  Так де тобі, мене відволікає інше - власні думки. Вони кружляють, наче бджоли в черепній коробці. Дзижчать й дзижчать, не даючи спокою. А найдокучливіша з них змушує безкінечно задаватися питанням: що спільного знаходять між собою Даня та Діана? Ці двоє зовсім різні. Або мені хочеться так думати?

  Замислююся: вона - рафінована «міс Чарівність», вся така вишукана, ідеальна й передбачувана. А він - бешкетний  шибайголова, котрий здатен утнути будь-якої миті що завгодно. Ці двоє точно не пасують одне одному. Кривлюся.

  Хоча… Часом говорять, - протилежності притягуються, і такі стосунки найміцніші. Мабуть, це саме той випадок.

  Трошки засмучуюся.

  Стоп! Чому мене це взагалі турбує? Яка мені різниця з ким і чому зустрічається мій сусід? Мене це не повинно стосуватись! Але чомусь стосується…

  Все, відчепіться, думки-бджоли, ви заважаєте концентруватись на навчанні!

  Струшую головою, намагаючись розігнати рій.

  Вслухаюся в слова викладачки, проте уловлюю лише уривки, адже їх перебивають мої надокучливі думки. От же причепились!

  Що ж, для таких випадків маю запасний план – вмикаю в телефоні диктофон. Прослухаю лекцію пізніше, коли розум буде більш ясним.

  Подвійна порція ранкової кави робить свою справу, – змушує з нетерпінням очікувати на перерву, аби зганяти в туалет.

  Після дзвінка займаю стартове положення, готуючись рвонути. Проте мене затримує куратор, що навідався наприкінці пари. Він в курсі, що ми з Артурчиком друзі, тому цікавиться його станом здоров’я, адже того чекають якісь невідкладні творчі справи.

  Ото вже, як завжди, понабирав на свої плечі купу роботи! Але в тому весь мій друг – він хоч із вигляду тонкий-дзвінкий, проте має незламну силу волі та бажання брати участь в усіх видах соціальної активності, які тільки здатен охопити. Я зовсім не здивуюся, якщо Артурчик раптом стане старостою.

  Нарешті, здихавшись куратора, мчу до заповітної кімнати. Вриваюся туди, й зробивши всього крок, завмираю, - над умивальником схилилася Діана, вмиваючи розчервоніле та злегка розпухле від сліз обличчя.

- Е, ти чого? – питання звучить трішки грубо, втім я дійсно турбуюся. Чого це вона? Ніби ж все було нормально.

- Не твоє діло, - фиркає білявка.

- Тебе хтось образив?

- Ні. Відчепися, - відвертається, зачерпуючи долонями воду та плескаючи собі на щоки.

- Я й не чіплялася. Дуже треба, - збираюсь оминути Розумовську, аби пройти до сусіднього приміщення з кабінками, однак не втримуюся від поради. – Краще посидь тут трохи, щоб прийти до тями. Негоже королеві конкурсів краси розгулювати коридорами в такому кепському вигляді.

- Та що ви всі причепилися до мене з тими конкурсами?! – вигукує. – Дістали! – починає схлипувати. – Я що вам лялька якась? Не людина?!

- Я не сприймаю тебе за ляльку, - намагаюся пом’якшити ситуацію, бо, здається, ненавмисне натиснула на болюче місце. – Просто мені не подобається твій характер, от і все, - те що вона плаче ще не означає, що я маю їй догоджати.

- Мені твій теж! Але ти, принаймні, можеш завжди бути собою...

- Ніби ти не можеш.

- Не можу!

- Чому? - вирішую, що до кабінок зазирну пізніше.

- Тому що! – шмигає носом. Це дивно, але у такому стані Діана мені подобається набагато більше. Ні, я не зловтішаюся, просто здається, ніби вперше бачу білявку справжньою, зі щирими емоціями.

- Послухай, Ді, - підходжу ближче. – Я знаю, що ти мене не любиш. Але також я знаю, як часом буває складно стримувати в собі почуття. Тому якщо тобі потрібно висловитися, валяй! Я вислухаю, - роблю невеличку паузу. - Даю чесне слово, що нікому не розкажу про те, що почую.

- Навіть тому рудому? – глядить з недовірою.

  Стискаю губи.

- Для цього знадобляться надзусилля, але я спробую, - зізнаюся чесно. Звикла ділитися з Артурчиком усіма плітками. А тут таке! Як не розтріпатися?