12. Даня

- Доброго ранку, - Ді підставляє щоку замість губ, напружено зиркаючи в сторону машини, що її привезла.

  На диво, мене зовсім не засмучує стриманість моєї дівчини. Навіть відчуваю певне полегшення від того, що вдалось уникнути більш інтимного поцілунку.

- Мама? – цікавлюся в Діанки.

- Так, - вона киває.

  Озираюся до автомобіля, скло якого настільки щільно тоноване, що за ним неможливо розгледіти навіть силует людини. Роблю кивок головою, вітаючись з мамою «невидимкою», котра, можливо, навіть і не дивиться в наш бік.

  Проте остання модель Мерсу видає коротесенький гудок, вмикає поворотник та рушає з місця. Ага, ясно, одночасно привіталася і попрощалася. Проводжаємо її поглядами, і коли та віддаляється на достатню відстань, Ді бере мене по-під лікоть.

- Проведеш до аудиторії? – вдивляється у вічі, немовби те мале кошеня, що просить їсти.

- Звичайно, - поспішаю виконати прохання, бо знаю, що десь дуже скоро має з’явитись Маргаритка. Не думаю, що зізнаватися Діанці в нашій дружбі є гарною ідеєю, особливо, знаючи її ставлення до моєї сусідки. – То що по завтра? В тебе нічого не змінилося? Так само зайнята? – цікавлюся про всяк випадок.

- Так, - тяжко зітхає. – Мама сформувала щільний графік. Ніяк не відмазатися.

- Шкода, - тягну не надто переконливо. Невже, не хочу, аби моя дівчина була присутня на вечірці? Отакої!

- А хто буде? Кого ти кликав?

- Пацанів, як завжди.

- А дівчат?

- Ти ж знаєш, хлопці самі зазвичай приводять кого хочуть, я їх не обмежую. Тим паче це, мабуть, остання цьогорічна вечірка на свіжому повітрі.

  Ді надуває пухкі губи.

- Дивись там, - смикає за руку, тягнучи до себе. Впирається мені в торс грудьми, торкається носом мого носа. – Буду ревнувати.

- Мені подобається, коли ти ревнуєш, - лукаво посміхаюся,  торкаючись пальцем кінчика її носа замість поцілунку.

- А на сьогодні в тебе є якісь плани? Може, пообідаємо разом після пар? – кокетливо кліпає віями.

- Вибач, але тікаю після другої пари на роботу.

- Ось так завжди! – схрещує руки на грудях. – А ввечері?

- Боюся, що затримаюся допізна.

- Я скоро ревнуватиму ще й до тату-салону!

- Що поробиш, якщо твій талановитий бойфренд нарозхват в клієнтів, - смикаю плечима. – До речі, ти ніколи не замислювалася про тату? – грайливо всміхаюся. - Я міг би набити тобі щось маленьке, ніжне. Наприклад, на ключиці.

- Ти що! Мама мене вб’є!

- Тоді можна в такому місці, де вона не побачить, - притягую Ді до себе, плавно спускаючи руку з талії на сідниці. Насправді, роблю це, аби перевірити, які почуття викличе у мене дотик до інтимної частини її тіла.

  Нуль реакції. Жоден нерв не сіпається. Та що то за фігня така зі мною коїться?!

- Я подумаю, - муркоче мені на вушко Ді, проте я вже готовий забрати свою пропозицію назад. - А це не боляче?

- Як на кого. Ти чутлива, тому, скоріш за все, муситимеш потерпіти. - Це що, я типу намагаюся її тепер відмовити?  

- Ууу, не люблю біль, - супиться. – Люблю, коли приємно.

- І як же влаштувати тобі це «приємно», коли ти постійно зайнята?

- Так само, як і ти, - хнюпиться.

  Що ж, моя сьогоднішня відсутність потягу до Діанки – це ще не діагноз. Можливо, день такий, або якісь магнітні бурі, або… Останнє відмітаю, забороняючи собі про це навіть думати.

- Я зазвичай вранці бігаю біля моря. Твої заняття, певне, починаються пізніше…. Могли б завтра пробігтися разом, бо у неділю, я навряд чи зможу рано встати, - розтягуюся в задоволеній усмішці, фантазуючи на тему того, чим би ми вдвох могли зайнятися на безлюдному пляжі, якби мені вдалося заманити Ді в той закуток, де звик купатись голяка.

- А я не встану завтра. Субота та неділя – єдині дні, коли можу нормально виспатися. Та й увесь день заняття, буду потім змучена і сонна…

- Шкода, - стискаю губи. Що ж це таке, що пазл не складається?

  Зупиняємося біля аудиторії. Прощання затягується, бо обидва розуміємо, що наступного разу побачимося, швидше за все, аж у понеділок. Діанка довго мене не відпускає.  

- Пообіцяй, що будеш чемним, - вдивляється в очі.

- Чемність – моє друге ім’я, - віджартовуюся. Чесно кажучи, не полюбляю давати обіцянки, у виконанні яких не впевнений.

  Збираюся вже йти, коли помічаю за спиною Діанки, в коридорі, знайому постать. Маргаритка рухається в напрямку аудиторії і, побачивши нас, сповільнює крок.  

  «Можна пройти чи нє?», - читаю запитання в її красномовному погляді.

  Обіймаю Ді, аби вона не бачила виразу мого обличчя, адресованого іншій. Кривлюся в формі речення «Зачекай кілька секунд, будь ласка».

  «Гаразд», - відповідають мені підняті до неба очі Маргаритки. Ховається за виступом стіни.