8. Маргарита

  Мабуть, у кожної людини є свій власний топ сновидінь, які їй найчастіше сняться. В моєму рейтингу на першому місці стоять сни про пожежу, а на другому… Трохи ніяково зізнаватись, але частенько, коли вип’ю на ніч забагато рідини, мене починає будити сечовий міхур. І робить він це за допомогою різноманітних  сновидінь на одну й ту ж саму тематику.

  От і сьогодні сниться, ніби я десь в школі сновигаю довгим коридором у пошуках туалету. Але у тому місці, де він завжди був, стоїть гола стіна. Пригадую, що десь на цьому ж поверсі розташований туалет для вчителів й біжу туди. Знаю, що учням заборонено ним користуватись, але іншого виходу не маю. Дістаюся бажаної цілі й залітаю всередину. Збираюсь зачинитися в кабінці, проте до невеличкого приміщення починають стікатись люди, в тому числі хлопці.

- Е, що ви всі тут робите?! – репетую.- Хіба не видно, що тут зайнято? Вийдіть і станьте в чергу!

  Проте мене ніхто не слухає, усім, якогось дідька, необхідно бути саме тут.

  Блін, зараз вдзюрюся!

  Гаразд, робити нічого, сховаюся в кабінці. Хапаюся за ручку аби зачинити двері, проте під руку потрапляє лиш повітря. Стоп! Куди поділись двері?

- Ти можеш рухатись скоріше? – звертається до мене один з хлопців. – Хіба не бачиш чергу? Зараз прийде хтось з вчителів і нас вижене.

  Господи, я так не можу! В цьому делікатному процесі має бути інтимність. Ніколи не здійснювала його при свідках, хіба що років сімнадцять тому, коли пісялася у підгузок. Навіть трошечки жалкую, що я зараз не в ньому.

  Живіт страх, як лоскоче, і поки я вагаюся, лоскіт посилюється настільки, що стає боляче. Цей біль змушує мене прокинутись.

  Спершу мозок віддає команду тілу, запускаючи ряд рефлексів, що змушують мене піднятись з ліжка й вибігти у коридор. І тільки там до тіла підключається свідомість, адже потрібно пригадати, які саме двері ведуть до вбиральні.  

  Нарешті хапаюся за рятівну ручку, з полегшенням виявляючи, що можу зробити свою справу без свідків за зачиненими на ключ дверима.

  Перед поверненням у спальню вирішую ще вмитися, і тільки тепер усвідомлюю, що на мені футболка з легінсами.

  У голові розвиднюється. Ой, я що, заснула під час фільму? Хто ж мене переніс? Мабуть, Тарас. Так ніяково перед ним. Певно, настільки міцно спала, що не добудився. Сподіваюся, хоч не хропла. Обов’язково треба з’ясувати цей нюанс вранці за сніданком.

  Проте зрання в домі Ткаченків вирує справжній хаос – всі кудись поспіхом збираються. Стикаюсь в холі першого поверху з паном Аркадієм, котрий тягне за собою об’ємну валізу на коліщатках. Тітонька Таня бігає навколо нього.

- Доброго ранку! – вітаюся з господарями дому. – Ви знову у відрядження? – цікавлюся.

- Доброго. Так, маю приєднатись до Богдана, йому потрібна допомога.

- Він казав, що вихідними має повернутись, - ділюся тим, що мені відомо.

- Такий був план. Але він змінився. Доведеться трошечки затриматися, - чоловік прямує до дверей, що ведуть в гараж.

- Ясно, - розгублено заправляю пасмо волосся за вухо. Отже наша наступна зустріч відкладається на невизначений термін…. – Легкої Вам дороги та удачі!

- Дякую, - пан Аркадій зникає за дверима, а слідом за ним і його дружина.

- Повернуся, вип’ємо разом кави, - кидає вона мені на ходу.

  Задумливо плетусь на кухню і ледве не врізаюся в дверях в Данила, котрий виходить звідти спішним кроком. Він на секунду завмирає, забачивши мене, напружено всміхається.

- Сподіваюся, Тарік тебе підкине в академію, бо я вже маю їхати, - промовляє, дивлячись кудись убік повз мене.

- І тобі доброго ранку, - пирхаю.

- Ага, ну то гаразд, бувай, - квапливо мене оминає, наче прагне утекти.

  Проводжаю його поглядом, втуплюючись в широку спину одягнену в темно-сіре худі. Якийсь він сьогодні дивний. Знизую плечима, продовжуючи шлях на кухню.

  Тітонька Жанна бігає по ній зі швидкістю електровіника. Вона одразу ж пропонує мені сніданок, накладаючи в тарілку запечений омлет із овочами.

- Сир, ковбаска, рибка, салатик, - переліковує закуски, що стоять на столі. – Каву тобі заварити?

- Ні, дякую, я зачекаю хрещену.

  Щойно кладу до рота перший шматочок теплого омлету, як в кухні з’являється Тарас.

- Доброго раночку! – торкається долонею мого плеча. – Смачного!

- Дякую, - всміхаюся з набитим ротом. Прожовую, ковтаю. – І тобі доброго ранку! – Тарас саме всідається навпроти, погоджуючись на запропоновану хатньою робітницею страву.

- Ти як? Нормально виспалася?

- Ще й як нормально! Сподіваюся, не зіпсувала вам сеанс кіно своїм храпом?  

- Ти що, також заснула? – його біляві брови злітають догори. – А я гадав, це ти навела лад в кімнаті й виключила телевізор.

- Ні, не я, - буркочу стиха, застромляючи до рота черговий шматок омлету. Поки жую маю нагоду покумекати.